4 липня 2023 року Велика Палата ЄСПЛ винесла рішення у справі Hurbain v Belgium, що стосується реалізації права на забуття шляхом вилучення правомірно опублікованої у 1994 році статті з онлайн-архіву газети. Видавець газети (він же і заявник у справі) скаржився, що вимога щодо анонімізації статті на вебсайті газети порушила його право на свободу вираження поглядів, захищене статтею 10 Конвенції.
Оцінивши факти справи, Велика Палата погодилась з аргументацією Палати ЄСПЛ, не знайшовши порушення статті 10 Конвенції. Суд вказав, що національні суди встановили належний баланс між свободою вираження поглядів заявника та приватністю пана Г., який вимагав анонімізацію даних. ЄСПЛ дійшов висновку, що стаття не мала внеску в обговорення, що мали публічний інтерес, з огляду на відсутність історичної або наукової цінності, а пан Г., чиї дані були анонімізовані, не був публічною особою.
Ця справа відтворює тренд щодо надання більшої ваги захисту персональних даних у справах щодо балансу права на приватність осіб, що звертаються за реалізацією права на забуття, та свободи медіа щодо публікації певних типів інформації, яка мала правомірний характер. Рішення ЄСПЛ в ній є негативним прецедентом для медіаакторів, оскільки Суд відхилив доводи щодо менш інтрузивних для цілісності архівів заходів, не врахувавши реалії цифрової трансформації у сфері медіа та надавши надмірної ваги збереженню оригінального матеріалу в нечисленних друкованих архівах.
Якими були факти справи?
У 1994 році видавець (заявник) у газеті Le Soir опублікував статтю про ДТП, яка призвела до обвинувачення пана Г. Він відбув покарання та був реабілітований у 2006 році. 2008 року видавець газети диджиталізував свої архіви, включаючи і вищезгадану статтю; такі архіви були безкоштовними та загальнодоступними. У 2010 році Пан Г. написав листа до видавця газети, вимагаючи видалення статті з вебсайту або її анонімізації. Г. скаржився, що він лікар і що його потенційні пацієнти можуть легко знайти інформацію про нього за допомогою онлайн-пошуку – а тому він боявся звільнення чи втрати репутації, оскільки стаття про ДТП ранжувалася високо у переліку результатів пошуку. Видавець відмовив пану Г. у видаленні статті з архіву, проте звернувся до Google із запитом вилучення статті. Оскільки жодні кроки не принесли бажаного результату, пан Г. звернувся до суду.
У своїй скарзі пан Г. вимагав анонімізації електронної версії статті або, альтернативно, додавання тегу “noindex” до онлайн версії статті, аби остання не з’являлась у результатах пошуку. Суд першої інстанції задовольнив скаргу пана Г. Як наслідок, видавець (заявник) подав апеляцію, в якій наголошував на технічній неможливості деіндексації статті та попередньому запиті до Google, та зауважив, що пан Г. повинен скаржитися також і на дії оператора пошукових систем. Апеляційний суд відхилив ці доводи, зазначивши, що деіндексація статті пошуковими системами можлива лише тому, що ця стаття не є анонімізованою видавцем. Таким чином, він повністю підтримав рішення першої інстанції, зазначивши, що право на забуття становить невіддільну частину права на приватність. У цьому випадку суд завважив, що приватність пана Г. має превалювати над свободою вираження поглядів заявника, а принципи щодо застосування права на забуття, розроблені Судом ЄС у справі Google Spain, мають поширюватися і на вимоги до видавців. Хоча заявник надав внутрішній звіт експертів компанії щодо технічної неможливості анонімізації статті, суд вказав, що такий звіт не виступає належним доказом, оскільки не містить гарантій неупередженості.
Заявник подав касаційну скаргу, оспорюючи передбачуваність закону, який гарантує право на забуття. Касаційний суд визнав, що право на забуття випливає з міжнародних актів у сфері захисту прав людини, зокрема зі статті 8 Європейської конвенції з прав людини та статті 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Оскільки скарга була відхилена, а заявник вичерпав усі можливі засоби захисту, він подав скаргу до ЄСПЛ з посиланням на статтю 10 Конвенції.
Що ж до подальших проваджень щодо виконання рішень бельгійських судів, то у 2015 році видавець анонімізував оригінальну статтю в онлайн-архіві. Під статтею була опублікована нотатка під назвою “Повна версія” з посиланням на відповідне судове рішення та можливістю отримати статтю в оригінальній формі, надіславши запит видавцю електронною поштою. Варто підкреслити, що газета видавця мала два цифрових архіви: один онлайн-архів, який був загальнодоступним, та інший, “головний архів”, який не був доступним для загалу. Видавець зазначив, що він анонімізував ім’я та прізвище Г. в обох архівах.
Після зауважень пана Г. на етапі слухань Великою Палатою щодо доступності персональних даних за пошуком у системі газети Le Soir, відбулася повторна анонімізація статті, за якої ім’я Г. більше не відображалося у списках результатів при пошуках. З січня 2022 року онлайн-архіви Le Soir стали доступними лише підписникам.
Рішення Палати ЄСПЛ
Палата ЄСПЛ не знайшла порушення статті 10 Конвенції, заключивши, що анонімізація статті видавцем була необхідною в демократичному суспільстві. Суд проаналізував низку критеріїв, розроблених для балансування приватності та свободи вираження поглядів, та наголосив, що стаття не становила публічного інтересу для громадськості оскільки пан Г. не був публічною особою, а наявність персональних даних у статті шкодить репутації та професії пана Г. ЄСПЛ визнав, що анонімізація у цьому випадку служить найбільш ефективним засобом захисту прав Г. навіть за умови негативного впливу заходу на суть та природу архівів.
Рішення Великої Палати ЄСПЛ
Оскільки сторони не оспорювали наявність втручання у права заявника (видавця), а також передбачуваність обмеження законом та легітимну мету як критерії виправданості такого втручання, Велика Палата сконцентрувалася на необхідності втручання у демократичному суспільстві.
Щодо обсягу справи Суд вказав, що потрібно брати до уваги існування всіх версій архіву, про які зазначав видавець, тобто звичайного та “головного” архівів. Втім, оскільки справа в національних судах стосувалася лише публічного архіву, то його аналіз також стосуватиметься винятково цієї публікації, а точніше – її постійної доступності в Інтернеті. Суд також розмежував поняття делістингу (видалення) для позначення заходів, вжитих операторами пошукових систем, та деіндексації для визначення заходів, вжитих видавцем новин, що є відповідальним за вебсайт, на якому заархівована відповідна стаття.
ЄСПЛ та особлива роль цифрових архівів
Суд підкреслив, що обсяг свободи преси слід оцінювати у світлі розвитку інформаційних технологій, оскільки журналістська інформація не складається виключно із новин у пресі, на телебаченні та радіо. Суд неодноразово стверджував, що окрім своєї основної функції сторожового пса, преса також відіграє роль у збереженні архівів, зокрема в онлайні. Останні становлять важливе джерело для освіти та історичних досліджень, особливо тому, що вони є загальнодоступними та, як правило, безкоштовними. Суд вирішив відійти від попередньої позиції, висловленої у справі Times Newspapers Ltd v the United Kingdom, щодо того, що межі розсуду держави будуть ширшими, якщо йдеться про новинні архіви минулих подій, публікація яких не вимагає терміновості.
ЄСПЛ також наголосив на важливості цифрових архівів преси, оскільки через них громадськість дізнається про сучасну історію, дозволяючи пресі виконувати своє завдання щодо формування демократичної думки. Він відзначив і те, що роль архівів відображена у сучасному законодавстві у сфері захисту персональних даних, що містить особливі вимоги для реалізації права на забуття у новинних архівах та бібліотечних каталогах. Суд погодився з доводами заявника щодо того, що архіви, роль яких полягає в забезпеченні постійної доступності інформації, за загальним правилом повинні залишатися автентичними, надійними та завершеними. Тому до будь-яких запитів на обмеження доступу до інформації, правомірність якої не оспорювалася на момент публікації.
ЄСПЛ та концепція права на забуття за Конвенцією
Суд проаналізував ступінь захисту, який надає стаття 8 (право на захист до приватного і сімейного життя) Конвенції, у випадку шкідливих наслідків поширення персональних даних особи в Інтернеті. Суд відзначив, що прагнучи знищити таку інформацію, зацікавлені особи бажають уникати на невизначений термін конфронтації зі своїми минулими діями чи публічними заявами в різноманітних контекстах, таких як, наприклад, пошук роботи та ділові стосунки. Негативними ефектами від віднайдення такої інформації є ризики профілювання особи та, якщо інформація не розміщена в контексті, отримання фрагментованого та спотвореного уявлення про особу.
Суд зазначив, що першочергово право на забуття виникло в національній судовій практиці в контексті перевидання пресою раніше оприлюдненої інформації судового характеру: герої матеріалів прагнули отримати судовий наказ проти осіб, які повторно опублікували інформацію. Згодом у національній практиці з’явився новий аспект права на забуття, який стосувався безпосередньо цифровізації новинних статей, що призвело до їх широкого розповсюдження на вебсайтах відповідних газет. Так зване право на забуття в Інтернеті стосується запитів на видалення або зміну даних, доступних в Інтернеті, або на обмеження доступу до цих даних, та спрямоване проти видавців новин або операторів пошукових систем. У цьому випадку проблема полягає не в повторній публікації інформації, а в її постійному доступі онлайн.
За свою практику ЄСПЛ проаналізував небагато справ щодо видалення даних з новинних статей, що розміщені в цифрових архівах, проте у всіх випадках Суд відмовляв у задоволенні вимог заявників – осіб, що були героями матеріалів – за статтею 8 Конвенції, посилаючись на оцінку справи національними судами. Лише нещодавно Суд виніс рішення у справі Biancardi v Italy щодо деіндексації статті, опублікованої онлайн-медіа, за статтею 10 Конвенції, себто з точки зору захисту прав видавця медіа. Суд встановив, що не лише оператори пошукових систем, але й адміністратори газетних чи журналістських онлайн архівів можуть бути зобов’язані деіндексувати відповідні дані. “Таким чином, з точки зору Конвенції, право на забуття в Інтернеті було пов’язане зі статтею 8, а точніше з правом на повагу до власної репутації, незалежно від того, які заходи вимагаються для цієї мети (видалення або зміна газетної статті в онлайн-архівах або обмеження доступу до статті через деіндексацію новинним виданням)” (пункт 199 рішення).
Оновлення критеріїв, застосованих Судом до справ про право на забуття
В рамках поточної справи, ЄСПЛ мав визначити, чи ґрунтувався наказ про анонімізацію на достатніх підставах у конкретних обставинах та, зокрема, чи був такий наказ пропорційним переслідуваній легітимній меті. У контексті балансування права на свободу вираження поглядів заявника та права на приватність пана Г. важливо враховувати те, що справа стосується передусім не первинної публікації, а її доступності в онлайні. Через це ЄСПЛ вирішив відійти від стандартного тесту щодо збалансування між статтями 8 та 10 Конвенції, також відомого як тест Von Hanover/Axel Springer, та наголосив на потребі кумулятивно враховувати такі фактори для належного балансування конкуруючих інтересів у справах, що стосуються права на забуття:
- характер архівної інформації;
- час, що минув з моменту подій та з моменту початкової публікації в Інтернеті;
- сучасний інтерес щодо інформації;
- чи добре відома особа, яка претендує на право на забуття, та її/його поведінка після подій;
- негативні наслідки постійної доступності інформації в Інтернеті;
- ступінь доступності інформації в цифрових архівах;
- вплив заходу на свободу вираження поглядів і, зокрема, на свободу преси.
Щодо потенційної відповідальності операторів пошукових систем Суд зауважив, що останні і справді є першочерговою причиною того, що подібна інформація може бути знайденою в Інтернеті. Однак початкове втручання у приватність є наслідком рішення медіа опублікувати цю інформацію, а особливо зробити її доступною на своїх сайтах. На додаток, суб’єкти даних не зобов’язані звертатися до первинних оприлюднювачів інформації, щоб реалізувати свої права щодо пошукових систем, оскільки такі вимоги становлять різні форми обробки персональних даних.
ЄСПЛ також визнав наявність охолоджуючого ефекту на медіа з огляду на анонімізацію правомірно опублікованої статті видавцем. Суд наголосив, що у такому випадку застосування статті 8 Конвенції повинно відбуватися лише у випадку серйозної атаки на репутацію особи, яка повинна бути належно обґрунтована для того, аби виправдати можливу втрату цілісності новинними архівами.
Аналіз Судом оновлених критеріїв у цій справі
Характер архівної інформації. Оцінюючи вид оприлюдненої інформації, Суд вказав, що дані стосовно кримінальних проваджень є чутливими. Хоча загалом оприлюднення персональних даних щодо осіб, що вчинили злочин, є важливим і не становить самостійного втручання у конвенційні права, Суд погодився з національним апеляційним судом щодо того, що оприлюднені дані про заявника (повне ім’я пана Г. та обставини ДТП) становлять дані судового характеру. Беручи до уваги критерій характеру та тяжкості злочину, описаного в оригінальній статті, Суд зазначив, що розкриті факти про ДТП не підпадають під категорію правопорушень, значення яких через їхню тяжкість не змінюється з плином часу. Крім того, діяння пана Г. не були висвітлені в будь-яких інших медіа та не привернули широкої уваги публіки.
Час, що минув з моменту подій та з моменту початкової публікації в Інтернеті. ЄСПЛ підкреслив, що доречність інформації часто пов’язана з її актуальністю. До того ж, перебіг значного періоду часу з моменту первинної публікації впливає на питання реалізації права на забуття. У цьому випадку пан Г. мав законний інтерес щодо реінтеграції в суспільство, оскільки між першою публікацією статті та першим запитом на анонімізацію минув значний проміжок часу, а саме 16 років.
Сучасний інтерес щодо інформації. Суд вкотре наголосив, що межі розсуду держави в контексті статті 10 Конвенції є набагато вужчими, якщо йдеться про питання публічного інтересу. Своєю чергою публічний інтерес стосується проблем, які впливають на публіку або привертають її увагу в розрізі їх впливу на благополуччя або життя громадян, питань, які можуть викликати значні суперечки, які стосуються важливого соціального питання або проблеми, про яку громадськість була б зацікавлена отримати інформацію.
Водночас ЄСПЛ зазначив, що статті із цифрових архівів рідко є актуальними, а тому їх поточний внесок в обговорення публічного інтересу здебільшого не є вирішальним. З огляду на це необхідно з’ясувати, чи становить архівна інформація інтерес для будь-якої іншої мети, наприклад, для історичних чи наукових цілей. У цьому випадку Суд погодився з аргументацією національних судів: стаття не містила публічного інтересу, оскільки становила винятково статистичний внесок в обговорення безпеки дорожнього руху, а правопорушник не був публічною особою.
Чи добре відома особа, яка претендує на право на забуття, та її/його поведінка після подій. ЄСПЛ підкреслив, що публічність особи або її посади повинна враховуватися і в контексті цифрових архівів преси. Хоча активна поведінка особи після подій, описаних у статті, може виправдовувати відмову у задоволенні запиту на право на забуття, факт перебування поза центром уваги медіа, навпаки, гратиме на користь захисту її репутації. Як вбачається зі справи, пан Г. не займав публічної посади та був невідомий публіці; справа про ДТП не набула широкого розголосу публіки. На додаток, після публікації статті пан Г. ніколи не вступав у контакт з медіа, бажаючи залишатися поза їх увагою.
Негативні наслідки постійної доступності інформації в Інтернеті. Суд наголосив, що для запиту на зміну статті, збереженої в цифровому архіві, особа повинна належно обґрунтувати тяжкість завданої шкоди їй або її приватності. У цьому випадку Суд вважав за необхідне оцінити, як постійна доступність інформації про особу в Інтернеті вплинула на її реінтеграцію в суспільство. ЄСПЛ погодився з національними судами, що електронний архів статті про вчинення правопорушення створив своєрідний “віртуальний кримінальний досвід” для пана Г., який відбув покарання та був реабілітований. Крім того, можливість пошукового запиту пана Г. за його ім’ям та прізвищем, що серед перших матеріалів видавав посилання на Le Soir, мав неабиякий психологічний вплив на Г., який був лікарем, і репутація якого могла зазнати серйозної шкоди серед пацієнтів, колег та знайомих, зокрема через стигматизацію.
Ступінь доступності інформації в цифрових архівах. Суд вказав, що звернення до архівів загалом вимагає активного пошуку, що передбачає введення ключових слів на спеціальній вебсторінці, яка містить архіви газети. За відсутності такого пошуку стаття онлайн-архіву сама по собі не може привернути увагу користувачів Інтернету, які не шукають точної інформації про конкретну особу. Оцінюючи ступінь доступності інформації, важливо з’ясувати, чи доступна стаття безкоштовно, чи обмежений доступ виключно для підписників або іншим чином. У поточній справі архіви газети, розміщені в мережі у 2008 році, були доступними безкоштовно. З огляду на такий високий ступінь доступності, Суд вважає, що подальше перебування відповідної статті в архівах завдало шкоди пану Г.
Вплив заходу на свободу вираження поглядів і, зокрема, на свободу преси. ЄСПЛ вказав, що європейська судова практика виокремила декілька заходів, вживаних операторами пошукових систем, за допомогою яких можна захистити репутацію особи. Такі заходи можуть включати, зокрема, реорганізацію пошукових результатів для депріоритезації матеріалу, та повний або частковий делістинг при пошуку обмеженому лише ім’ям особи. Стосовно заходів, які можуть бути вжиті медіа щодо своїх архівів, то вони можуть набувати форм повного або часткового видалення тексту, анонімізацію згадки про особу, оновлення матеріалу у разі його неповноти чи недостовірності, видалення статті з бази пошуку внутрішньої системи сайту або ж повного чи часткового делістингу матеріалу зовнішніми пошуковими системами на основі кодів доступу або директив, наданих їм медіа.
У цьому випадку національні суди повинні вдаватися лише до тих заходів, які є найбільш ефективними для досягнення мети і при цьому найменш інтрузивними стосовно медіа. У контексті онлайн-архівів такі заходи повинні аналізуватися крізь призму інших альтернативних варіантів, наприклад, можливості звернення із запитом до операторів пошукових систем. Згідно з фактами справи, Г. скаржився, що оспорювана стаття виникає у результаті введення в пошук його ім’я та прізвища, при цьому звертаючись не до пошукових систем, а до видавця газети (заявника). Він мотивував це можливістю виникнення нових пошукових систем, що ставило б під сумнів звернення до Google як до основного гравця на цьому ринку. Виходячи з цього, ЄСПЛ аналізував адекватність рішень національних судів.
Так, апеляційний суд дійшов висновку, що найбільш ефективним засобом захисту прав пана Г. є анонімізація статті заявника. Суд вказав, що анонімізація статті становить менше шкоди свободі вираження поглядів ніж її повне видалення. “Він [Суд] зазначає, що анонімізація є особливим способом зміни архівних матеріалів, оскільки вона стосується лише імені та прізвища відповідної особи та іншим чином не впливає на зміст переданої інформації” (пункт 249 рішення).
ЄСПЛ також погодився з національними судами щодо того, що задоволення вимоги пана Г. не надає кожній особі суб’єктивного права переписувати історію, можливості фальсифікувати історію чи покладає надмірний тягар відповідальності на заявника. Суд зазначив, що національний суд належним чином врахував важливість цілісності архівів.
У відповідь на аргументи заявника щодо необхідності збереження повного та достовірного запису в архівах апеляційний суд роз’яснив, що паперові архіви залишилися недоторканими і заявник усе ще міг забезпечити цілісність оригінальної цифрової версії. Проте з аргументів заявника вбачається, що анонімізація відбулася як щодо публічного, так і “головного” архіву, який був недоступний публіці. У цьому випадку Суд зауважив, що його компетенція обмежується виключно питанням анонімізації онлайн версії статті з архіву. “Суд зазначає, що в цій справі оригінальна, не анонімізована версія статті все ще доступна в друкованому вигляді, і з нею може ознайомитися будь-яка зацікавлена особа, таким чином, виконуючи свою невіддільну роль архівного запису” (пункт 252 рішення).
Суд також відхилив доводи заявника щодо технічної неможливості анонімізувати статтю на вебсайті, оскільки заявнику вдалося це зробити одразу після прийняття рішення національним апеляційним судом. Нарешті, Суд заключив, що “з матеріалів справи не вбачається, що наказ про анонімізацію мав такий суттєвий вплив на виконання газетою Le Soir своїх журналістських завдань, аби зашкодити цьому на практиці” (пункт 254 рішення).
З огляду на згадані аргументи, ЄСПЛ дійшов висновку, що національні суди (і надалі Палата) належним чином збалансували суперечливі інтереси, та не знайшов порушення статті 10 Конвенції щодо заявника, видавця газети Le Soir.
Значення рішення
Це рішення не змінило спектру поглядів ЄСПЛ на питання права на забуття у контексті онлайн-архівів, оскільки Велика Палата фактично підтримала рішення Палати ЄСПЛ. Сформувавши нові критерії, Суд надав кращий інструментарій для розгляду подібних справ надалі, однак не дав відповіді на низку критичних моментів, зокрема на те, як слід вчиняти з матеріалами, до яких було застосоване право на забуття, у разі, якщо особа повертається до публічного життя.
На жаль, ЄСПЛ також не врахував і інші обґрунтовані занепокоєння Цифролаби та загалом громадського суспільства, висловлені в окремій інтервенції. По-перше, Суд фактично відкинув будь-яку можливість оцінки альтернативних заходів забезпечення права на забуття (делістинг або деіндексація) іншими акторами, такими як оператори пошукових систем, у цій справі, посилаючись на власну обмежену компетенцію. По-друге, ЄСПЛ не надав належної ваги цілісності та суті архівів як джерел автентичної та надійної інформації, фактично надавши зелене світло для осіб, що не є публічними на момент здійснення запиту, змінювати персональні дані в онлайні через їх нібито доступність у друкованих архівах газет.
Рішення викликало занепокоєння і в деяких суддів, що призвело до окремих думок. Зокрема, суддя Карло Ранцоні закликав ЄСПЛ підкреслити роль медіа та важливість журналістських архівів для реалізації “права пам’ятати” (“right to remember”). Суддя коректно зазначив, що в умовах постійної цифровізації всі друковані медіа згодом перейдуть в онлайн поле; при цьому жорсткі вимоги щодо доступності інформації в Інтернеті можуть мати негативний ефект на подальші публікації журналістами автентичних новин. Ранцоні також наголосив, що Суд не здійснив належного розрізнення між функціями операторів пошукових систем та видавцями новин, ототожнивши їх до єдиного функціонального суб’єкта з огляду на електронний характер оспорюваної статті. Цікавим також є зауваження судді щодо відсутності шкоди репутації пана Г., оскільки він звернувся до видавця з вимогою анонімізації даних лише за два роки з моменту цифровізації статті.
У світлі вищезгаданого, рішення Великої Палати може слугувати негативним прецедентом і для українських правотворців. Наразі у Верховній Раді зареєстровано Проєкт Закону про захист персональних даних, який передбачає механізм реалізації права на забуття. На жаль, чинна редакція проєкту не містить альтернатив повному знищенню даних, як-от анонімізації чи деіндексакції. Проте Проєкт дає можливість відхилити вимогу щодо права на забуття, якщо обробка персональних даних здійснюється, зокрема, для цілей архівування в суспільних інтересах.
Цей аналітичний роз’яснювальний матеріал створено в рамках програми “Сприяння Інтернет свободі в Україні”, яку реалізує Американська Асоціація Юристів в Україні / Ініціатива верховенства права.