22 червня 2021 року Європейський Суд з прав людини виніс рішення у справі Hurbain v Belgium. Видавець газети скаржився, що вимога бельгійського суду анонімізувати електронну копію газетної статті двадцятирічної давнини суперечить статті 10 Конвенції, що захищає право видавця на свободу вираження думки та поширення інформації.
Якою була ситуація?
У 1994 році у щоденній газеті Le Soir була опублікована стаття щодо ДТП, що призвело до смерті двох людей і травм ще трьох, та було спричинене паном Г. Він відбув покарання та був реабілітований у 2006 році, а зараз працює лікарем.
2008 року видавець газети створив електронний архів із вільним доступом, до якого потрапили усі публікації газети, починаючи з 1989 року. Оскільки при написанні імені та прізвища пана Г. у пошукових системах стаття одразу з’являлася в результатах, той вимагав у видавця вилучити статтю або принаймні анонімізувати її.
Видавець відмовив у проханні, надіславши до Google запит щодо деіндексації цієї статті. Втім, відповіді від Google отримано не було. Бельгійська комісія з журналістської етики також відмовила у розгляді справи, нагадавши про можливість використання права на виправлення інформації чи права на відповідь.
Як аргументували своє рішення національні суди?
У 2013 році суд першої інстанції задовольнив скаргу пана Г. та наказав заявнику, як видавцю щоденної газети, анонімізувати онлайн-статтю. Судовий наказ мав на меті захист права на забуття. Подальші апеляційну та касаційну скарги заявника залишили без задоволення.
Щодо мотивації судів, то суд першої інстанції задовольнив скаргу Г. та наказав замінити в електронній версії статті справжнє ім’я скаржника літерою Х, оскільки заявник не надав аргументів стосовно неможливості анонімізувати статтю.
Апеляційний суд розвинув мотивацію суду першої інстанції та зазначив, що право на забуття є невід’ємною частиною права на повагу до приватного життя. Крім того, відповідна стаття Цивільного кодексу, що закріплює наслідки зловживання свободою преси, є зрозумілою, чіткою та передбачуваною легальною базою в контексті національного законодавства.
Оскільки справа стосувалася онлайн-статті з електронного архіву, суд також посилався на рішення Google Spain v AEPD and Mario Costeja González та концепцію права на цифрове забуття, що була в ньому розвинена. Він вирішив застосувати ці стандарти через подібність функціоналу сайту газети та пошукових систем з безкоштовного надання інформації про минуле людини. Крім того, саме через наявність статті у базі даних Le Soir без відмітки про деіндексацію вона була доступною у Google.
Посилаючись на прецеденти ЄСПЛ та Суду ЄС, суд оцінював право на забуття через наступні критерії:
- першочергова правомірність розкриття фактів;
- встановленість фактів судовим рішенням;
- відсутність актуального інтересу в розкритті факту;
- відсутність історичного інтересу в фактах;
- наявність певного проміжку часу між двома розкриттями фактів;
- відсутність публічного життя у відповідної особи;
- наявність у цієї особи прагнення до повторної соціалізації.
Суд автоматично задовольнив перші два критерії з огляду на їх неоспорюваність. Ба більше, Г. не був публічною особою, а з часу інциденту пройшло понад 20 років. Суд підсумував, що наявність особистих даних в онлайн-статті є нелегітимною та непропорційною, адже стаття не приносила жодної цінності загальному публічному інтересу, а лише руйнувала репутацію Г., створюючи йому «віртуальний криміналістичний облік», хоча Г. відбув покарання та був реабілітований. Водночас, видалення прізвища та ім’я Г. не впливає на релевантність інформації в статті, оскільки зберігається власне суть новини: завдяки шкідливому впливу алкоголю сталася трагічна дорожньо-транспортна пригода.
Суд також вказав, що відмова видавця анонімізувати статтю не є правомірною. Оскільки при введенні прізвища та імені Г. у пошуковому сервісі одразу з’являлася оспорювана стаття, було очевидно, що вона шкодить репутації Г. та позбавляє його можливості нормально соціалізуватися. Суд вирішив не брати до уваги технічний звіт представників видавця про неможливість видалити ім’я заявника з матеріалу, а також зазначив, що видалення інформації про Г. не створить права на фальсифікацію історії.
Аналогічно, касаційний суд не задовольнив апеляційну скаргу заявника. Суд вказав, що право на повагу до приватного життя, що включає право на забуття, превалює над правом на свободу вираження думки у цьому випадку. Електронне архівування оспорюваної статті становить подальше розкриття минулого Г., що порушує його право на забуття. Більше того, стаття все ще була доступна на вебсайті газети Le Soir, проте лише для підписників.
Що сказав Страсбург?
Передовсім ЄСПЛ визнав судовий наказ щодо анонімізації статті втручанням у права заявника за статтею 10 Конвенції. Після цього Суд перейшов до трискладового тесту, аби проаналізувати ситуацію на наявність порушення.
ЄСПЛ визнав передбачуваність обмеження законом. Заявник (видавець) вказував, що апеляційна інстанція неправильно посилалася на рішення Google Spain, ототожнивши видавників газет із пошуковими системами. Суд відхилив доводи заявника, зауваживши, що національні суди аналізували виключно обсяг права на забуття.
Такий обсяг тлумачиться здебільшого національними органами, водночас як роль Суду зводиться до встановлення наслідків такого тлумачення та їх відповідності Конвенції. Рішення національних судів при тлумаченні законодавства у цій справі були небезпідставними та обґрунтованими. ЄСПЛ також визнав існування легітимної мети, а саме захист репутації та прав Г.
Після цього ЄСПЛ перейшов до аналізу критерію необхідності втручання у демократичному суспільстві. Посилаючись на прецедент M.L. and W.W. v Germany, Суд підтвердив, що аналізу підлягатиме не законність опублікування статті, а її доступність в Інтернеті після тривалого проміжку часу. Суд також посилався на загальні принципи балансування права на повагу до приватного життя та права на свободу вираження думки. Ними є:
- внесок матеріалу в обговорення питань публічного інтересу;
- статус відповідної особи, що згадана в матеріалі;
- попередня поведінка відповідної особи;
- метод отримання інформації та її достовірність;
- зміст, форма та наслідки публікації;
- серйозність застосованих заходів.
ЄСПЛ наголосив на особливостях публікації статті в електронному архіві та їх відмінностей від більш звичних публікацій. Доступність архівів в Інтернеті сприяє збереженню новин та інформації. Самі ж цифрові архіви є цінним джерелом для навчання та історичних досліджень, зокрема через свою оперативну доступність для загалу та безкоштовність.
Водночас анонімізація та внесення виправлень до статті може мати негативний вплив на самі архіви, адже втрачається власне їх цілісність та суть. Тому Суд повинен віднайти баланс між правом на інформування публіки про минулі події та правом на повагу до приватного життя Г., з урахуванням ризиків, що стоять перед пресою у подібних ситуаціях.
Суд окремо вказав, що надмірний обсяг права на забуття може спричинити надмірну обережність медіа при підготовці матеріалів, та уникнення індивідуалізуючих елементів або ж небажання медіа зберігати власні матеріали в цифрових архівах.
Надалі ЄСПЛ перейшов до балансування прав пана Г. за статтею 8 Конвенції та прав заявника за статтею 10 Конвенції відповідно до згаданих вище принципів. Аналізуючи перший і другий принципи, Суд погодився з рішенням національних судів: стаття про особу, котра не займала публічної посади, не впливала на обговорення питань публічного інтересу, а лише зазначала про загальні правила безпеки на дорогах. Так само, на момент публікації це була єдина стаття щодо інциденту, і він не висвітлювався в медіа. Водночас, Суд зазначив, що архіви також є важливими для контекстуалізації актуальних подій, а тому критерій наявності публічного інтересу у подібних справах має враховувати цю специфіку.
Щодо критерію попередньої поведінки, ЄСПЛ вказав, що засуджена особа теж наділена правом на забуття, особливо якщо вона відбула покарання та була реабілітована. Суд також зауважив, що національні суди не проаналізували взаємодію пана Г. з медіа загалом. Як зазначено в п. 112 рішення, «Г. ніколи не контактував із медіа для того, аби зробити його ситуацію публічною, а ні в 1994 році, коли була опублікована стаття, а ні в 2008 році, коли її опублікували онлайн. З його листів до Le Soir з вимогами видалити або анонімізувати оспорювану статтю вбачається, що він, навпаки, докладав всіх зусиль, аби залишатися поза увагою медіа». Суд також визнав, що інформація, що містилася в архівах, буда достовірною і не була отримана з порушенням вимог журналістської етики.
Найбільше Суд сконцентрувався на аналізі змісту, форми та наслідків публікації. ЄСПЛ вказав, що онлайн повідомлення та їх зміст набагато більше впливають на реалізацію права на повагу до приватного життя, ніж друковані публікації. Оскільки друковані та електронні архіви мають різний правовий режим, обсяг останніх є набагато ширшим, а наслідки зберігання в них інформації – більш серйозними.
З одного боку, «звернення до архівів вимагає активного пошуку та введенні ключових слів на сайті архіву. Завдяки її розміщенню на сайті, оспорювана стаття ймовірно не привертала увагу користувачів мережі Інтернет, якщо тільки вони конкретно не шукали інформацію про Г.».
З іншого боку, доступ до оспорюваної статті був вільним та безкоштовним. За п. 120 рішення, «першочергове втручання у право Г. на повагу до його приватного життя випливало з рішення заявника опублікувати цю інформацію на своєму сайті і, передовсім, утримувати її доступною там, навіть за відсутності бажання привертати увагу публіки до цього матеріалу».
Щодо наслідків публікації, то ЄСПЛ погодився з рішенням національних судів, зазначивши, що наявність персональних даних у статті шкодить репутації Г., а з проміжком часу кожна особа повинна мати можливість перебудувати своє життя без наголосу на її минулих помилках.
Суд визнав, що на сьогодні онлайн-пошук людей за їх іменем став типовою практикою, і такий пошук зазвичай не пов’язаний з кримінальними провадженнями або звинуваченнями відповідних осіб.
Насамкінець, ЄСПЛ проаналізував критерій серйозності застосованих заходів. Національні суди не з’ясовували, чи були б ефективними менш жорсткі заходи, зокрема, додавання тегу «noindex» (аби стаття не з’являлася в пошуковій системі) та деіндексація статті пошуковими системами, особливо за умови того, що позов стосувався заявника, а не пошукових систем, а безпосередньо пошукові системи не відповіли на лист заявника щодо деіндексації результатів пошуку. Тому ЄСПЛ також не аналізував відповідні аргументи зі сторони заявника, оскільки відповідний перегляд був би абстрактним.
Суд погодився, що найбільш ефективним способом захисту права Г. на повагу до його приватного життя є анонімізація статті. У п. 129 рішення ЄСПЛ зазначив: «стосовно архівів, Суд надає великого значення тому факту, що природа застосованого заходу у цій справі надає можливість забезпечити цілісність архівованої статті як такої, оскільки анонімізації підлягає виключно цифрова версія статті з вимогою збереження оригінальних електронних та друкованих архівів». Таким чином, застосовані заходи вплинули не на саму статтю, а на її доступність на сайті.
Отже, національні суди належним чином збалансували право на повагу до приватного життя Г. та право на свободу вираження думки заявника. ЄСПЛ не знайшов порушення статті 10 Конвенції.
В останньому пункті свого рішення Суд наголосив, що “висновок, до якого він приходить, не можна тлумачити як такий, що передбачає обов’язок медіа систематично та постійно перевіряти свої архіви. Незважаючи на їх обов’язок поважати приватне життя під час первинної публікації статті, медіа мають проводити верифікацію данних у матеріалі і, таким чином, балансувати права лише у випадку прямого звернення від особи з цієї метою”.
Не усі судді погодилися з рішенням
Рішення суду не було одноголосним, і суддя Павлі долучив власну окрему думку до нього, у якій не погодився із рішенням більшості. Ця окрема думка пропонує кілька важливих думок щодо підстав для критики підходу Суду, застосованого в цьому рішенні.
По-перше, Павлі вказує, що будь-яке втручання в історичні документи є в принципі незаконним, тому важливо зберігати їх цілісність та завершеність, зокрема в електронному вигляді. Це пояснюється неможливістю передбачити, коли саме інформація, яку пропонують видалити, може знову стати актуальною для публіки. До прикладу, особа, що висувається кандидатом у вибори, та її минуле автоматично стають предметом обговорення, і в цьому випадку вже видалені дані про її кримінальне минуле були б доречними для створення її “морального профілю”.
По-друге, суддя акцентує увагу на природу пошукових систем, відрізняючи їх від звичної преси та зазначаючи, що при введенні даних особи та отриманні результатів вже створюється її певний “образ”. А для віднайдення балансу між приватними та публічними інтересами необхідно передбачити будь-які технічні можливості, відмінні від зміни інформації у первинному її джерелі. Тому як альтернативу рішенню ЄСПЛ Павлі пропонує деіндексацію результатів пошуку, що була б більш ефективним заходом, оскільки першочергова інформація залишалася б цілісною.
По-третє, Павлі вказує, що посилання на критерії, визначені у справі Von Hannover v Germany (No 2), є недоречними у даному випадку. Із розвитком концепції права на забуття та урізноманітненням конфліктів між правами, гарантованими статтями 8 та 10 Конвенції, аналізу підлягає набагато більше факторів, аніж сформульовано судом, а тому суд має розробити різні тести для балансування цих прав у різних категоріях справ.
До прикладу, у справі Hurbain не оспорюється законність опублікування статті, тому застосування критеріїв до будь-якого виду конфлікту є не гнучким та нерозумним. Натомість Павлі пропонує звертатися до критеріїв, визначених законодавством Європейського Союзу, як найбільш релевантних для аналізу в рамках цієї справи та подібних ситуацій щодо права на забуття.
Нарешті, суддя наголошує, що Г. скаржився здебільшого на результати видачі пошукових систем при веденні його імені, проте не на власне статтю. Ба більше, Г. був готовий визнати альтернативні рішення, якщо анонімізація не була б можливою. Тому Павлі зазначає, що для збереження цілісності інформації деіндексація статті була б більш ефективним заходом.
При цьому суддя погоджується, що в особливих випадках навіть просте існування даних особи в Інтернеті може слугувати втручанням у її приватність (йдеться про чутливі дані особливо вразливих осіб) та вимагати анонімізації. Натомість у випадках, які не стосуються поширення чутливої інформації, вимога зміни інформації в архіві є недоречною: Павлі метафорично порівнює її з вимогою заявника знести стіну сусіда через графіті, що на ній зображено.
Як доречно зазначає Павлі, проблема більшою мірою лежить в пошукових системах, а не в газетах як таких. Надмірна модифікація інформації може бути “переписуванням історії”, що негативно позначиться як на роботі журналістів, так і на власне меті існування електронних архівів.
Вплив рішення на цифрові права
Це рішення стало новою можливістю для Суду прояснити свої стандарти щодо балансу права на свободу вираження поглядів та права на приватність у контексті права на забуття. У цій справі ЄСПЛ зайняв позицію, що є ближчою до позиції Суду ЄС у Google Spain. Втім, його ж можна піддати критиці з аналогічних до Google Spain підстав ‒ рішення знову стосується інформації про вчинення злочину, анонімізація якої може бути проблемною в майбутньому, якщо, наприклад, особа захоче займати політичну посаду чи іншим чином брати участь у публічному житті. Важко не погодитися з суддею Павлі, який стверджує, що такі вимоги до видавців чи медіа можуть становити “переписування історії”.
Це рішення також вказує на тенденцію більшого захисту персональних даних осіб, що розвивається протягом останнього десятиліття. Така тенденція є виправданою за умов, коли дані стали “новою валютою”, а загрози від їх витоку є надзвичайно великими. Разом з тим, захист цих прав не має ставати підставою для тиску на медіа чи примушування їх до редагування власних архівів. Основна цінність таких архівів ‒ їх історична достовірність та цілісність. Тому в світі, де саме від пошукових систем залежить видача результатів про особу, більш пропорційним заходом є саме деіндексація пошукових результатів; сама ж інформація має залишатися в архівах медіа та новинних сайтів.
Оскільки це рішення було прийняте Палатою Суду, існує можливість його перегляду Великою Палатою, яка може змінити обґрунтування рішення чи дійти іншого висновку, що враховуватиме потребу забезпечення суспільного інтересу або ж модифікує критерії для аналізу подібних справ, відійшовши від уніфікованого застосування тесту Von Hannover (No 2).
Український контекст
Що ж до українського контексту, то 7 червня 2021 року Верховна Рада зареєструвала законопроєкт “Про захист персональних даних”, що передбачає право суб’єкта персональних даних на забуття. Так, у разі прийняття законопроєкту, особа матиме право на знищення її персональних даних контролером протягом 30 днів, за низки підстав. Ними є:
- відсутність необхідності подальшої обробки персональних даних, для цілей, для яких вони збирались або оброблялись;
- відкликання суб’єктом персональних даних згоди, на підставі якої здійснювалась обробка персональних даних, та відсутність інших юридичних підстав для обробки;
- заперечення суб’єкта персональних даних проти обробки;
- неправомірність обробки персональних даних;
- попередній збір персональних даних для пропозиції суб’єкту персональних даних послуг інформаційного суспільства.
Водночас, цим правом неможливо буде скористатися у разі, якщо обробка персональних даних необхідна для архівування в суспільних інтересах, цілей наукового чи історичного дослідження, статистичних цілей, реалізації права на свободу вираження поглядів та інформації, а також для журналістських чи творчих цілей. На жаль, законодавець не передбачив альтернативних варіантів, таких як деіндексація, на противагу повному знищенню персональних даних.