25 листопада 2021 року Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі Biancardi v Italy. Справа стосувалася так званого “права на забуття” – можливості обмежувати доступ до інформації про себе у пошукових системах.
Видавець онлайн-газети, пан Бьянкарді, розмістив на сайті новину про конфлікт між двома братами щодо будівлі ресторану, який закінчився бійкою. За декілька років один з них звернувся до пана Бьянкарді з проханням видалити інформацію через порушення правил обробки його персональних даних.
За 8 місяців після звернення видавець деіндексував матеріал – тобто заборонив його видачу у результатах пошуку за допомогою пошукових систем. Незважаючи на це, італійські суди зобов’язали сплатити компенсацію у розмірі 10 000 Євро за порушення права на репутацію. Як наслідок, пан Бьянкарді звернувся до ЄСПЛ зі скаргою щодо порушення його свободи слова.
ЄСПЛ підтримав таке рішення національних судів, зауваживши, що порушення статті 10 Конвенції (право на свободу вираження поглядів) щодо редактора не відбулося, а стягнення з нього компенсації було правомірним.
У рішенні Суд запропонував нові критерії для аналізу необхідності втручання у свободу вираження поглядів редакторів онлайн-медіа при деіндексації, відмінні від підходів у попередніх справах щодо права на забуття. Так, пропонується аналізувати:
- часовий проміжок, протягом якого стаття розміщувалася в Інтернеті;
- чутливість опублікованих даних;
- тяжкість санкцій, накладених на заявника.
Водночас, рішення несе значні ризики для свободи поширення інформації. Суд не врахував того, чи несла поширена інформація про правопорушення суспільний інтерес для локальної спільноти, не проаналізував того, чи насправді була завдана шкода репутації позивачів. і чи співмірною була сума сплаченої компенсації, з огляду на деіндексацію матеріалу редактором газети до судового рішення.
У чому полягала суть справи?
29 березня 2008 року головний редактор (заявник у цій справі) опублікував на сайті газети статтю про бійку між власниками ресторанів “Бійка в ресторані – начальник поліції закриває ресторани W та Z [що належали особам, причетним до бійки]”. У статті згадуються імена причетних (двох братів та їх синів) та мотив бійки, а також про допит причетних, назначені види покарання і тимчасове закриття ресторанів.
6 вересня 2010 року один із учасників бійки (V.X.) від свого імені та від імені ресторану безуспішно подав офіційну вимогу до заявника щодо вилучення статті з Інтернету. Після цього вони ж подали скарги до окружного суду проти Google Italy S.r.l. та пана Бьянкарді. На одному із засідань заявник вказав, що він деіндексував оспорювану статтю 23 березня 2011 року, щоб досягти угоди у справі, після чого V.X. відкликав скаргу до Google.
Зрештою, незалежно від деіндексації статті, суд визнав порушення права скаржників на повагу до їх репутації та змусив видавця сплатити по 5 000 євро компенсації V.X. та ресторану за моральну шкоду і 2 310 євро судових витрат. Окружний суд підкреслив, що інформацію про скаржників опублікували ще у 2008 році і вона залишалася доступною протягом 3 років (до 2011 року), незважаючи на вимоги про видалення онлайн-статті.
На думку суду, з моменту надсилання V.X. та рестораном вимоги обробка їх персональних даних (через розміщення на сайті) була неправомірною. Суд також вказав, що інформація була легкодоступною, адже стаття з’являлась одразу після простого введення імен скаржників у пошукову систему, а дані, що містилися у статті, були чутливими.
Верховний Суд Італії підтримав рішення нижчого суду та відмовив пану Бьянкарді у задоволенні апеляційної скарги.
Обсяг розгляду справи судом у Страсбурзі
Передовсім Суд зауважив, що дана справа відрізняється від прецедентів, аналізованих раніше, таких як Węgrzynowski and Smolczewski v Poland та M.L. and W.W. v Germany: “її суть справді не стосується ні змісту онлайн-публікації, ні способу опублікування інформації (наприклад, її анонімізації чи кваліфікації); вона швидше стосується нездатності заявника здійснити деіндексацію вищезгаданої інформації щодо V.X. та його ресторану, а також його рішення залишити статтю легкодоступною, незважаючи на те, що скаржник вимагав вилучити матеріал з Інтернету” (пункт 48 рішення).
ЄСПЛ підкреслив, що важливою у цій справі є оцінка тривалості та легкості доступу до оспорюваних даних, а не лише їх зберігання в Інтернеті. Він також підтримав аргументи уряду щодо того, що обов’язок щодо деіндексації може бути покладений не лише на операторів пошукових систем в Інтернеті, але й на адміністраторів газетних або журналістських архівів, доступних через Інтернет.
Яке рішення прийняв ЄСПЛ?
При аналізі трискладового тесту Суд визнав, що обмеження прав заявника були “передбачувані законом” та переслідували “легітимну мету”, що не оспорювалося сторонами. Натомість ЄСПЛ сконцентрував увагу на критерії необхідності втручання у демократичному суспільстві.
Суд вказав, що заявник несе відповідальність винятково за те, що він не здійснив деіндексації статті, “таким чином, передбачаючи можливість – протягом періоду, тривалість якого вважалася надмірною – ввести до пошукової системи імен ресторану та V.X. для отримання доступу до інформації стосовно кримінального провадження за участю V.X.” (пункт 58 рішення).
Посилаючись на прецедент Axel Springer AG v Germany, ЄСПЛ згадав критерії, необхідні для встановлення балансу свободи вираження поглядів та права на захист до приватного життя. У цій справі, однак, Суд зауважив, що згадані критерії будуть не зовсім доречними через різну природу справ (яка тут не стосується вимог видалення інформації та публічних осіб) та запропонував аналізувати:
- часовий проміжок, протягом якого стаття розміщувалася в Інтернеті (особливо в контексті первинних цілей обробки даних V.X.);
У контексті першого критерію видавець скаржився, що кримінальні провадження проти V.X. все ще перебували на стадії розгляду, а тому “право на забуття” у скаржників навіть не могло виникнути. ЄСПЛ зазначив, що інформація з онлайн-статті не оновлювалася з моменту настання подій, про які йдеться (тобто з 2008 року), а була доступна протягом 8 місяців після звернення скаржників. Таким чином, актуальність права заявника на поширення інформації з плином часу зменшилася порівняно з правом V.X. на повагу до його репутації.
- чутливість опублікованих даних;
При аналізі другого критерію Суд звернув увагу, що предметом статті було кримінальне провадження, тому обставини, в яких здійснюється обробка чутливих даних, виступають суттєвим фактором при аналізі.
- тяжкість санкцій, накладених на заявника.
Нарешті, Суд вказав, що розмір санкцій не був надмірним з огляду на те, що заявник ніс відповідальність за цивільним, а не кримінальним правом, а розмір компенсації був пропорційним. Також Суд підкреслив, що вимоги V.X. не стосувалися видалення матеріалу з Інтернету, що було б більш обмежувальним.
Тому оскільки видавець порушив право на репутацію V.X. через нездатність вчасно деіндексувати статтю, ЄСПЛ не знайшов порушення його прав, гарантованих статтею 10 Конвенції (право на свободу вираження поглядів).
Значення рішення для цифрових прав
Це рішення пропонує новий погляд Суду на критерії балансування права на повагу до приватного життя та свободи вираження поглядів у контексті права на забуття. На відміну від справ, які стосувалися анонімізації матеріалів чи їх видалення, для випадків деіндексації вирішальне значення може мати, зокрема, тривалість розміщення публікації після отримання вимог щодо обмеження доступу.
Як і у справі Hurbain v Belgium щодо права на забуття (яка стосувалося небажання редактора відреагувати на вимогу анонімізувати ім’я особи, що вчинила ДТП з летальними наслідками за 14 років до цього), ЄСПЛ виправдовує рішення національних судів.
Проте на відміну від рішення в Hurbain v Belgium, яке Цифролаба аналізувала раніше, у цьому випадку інформація залишається у вільному доступі та первинному форматі за умови переходу за прямим посиланням чи пошуку на сайті онлайн-газети.
Крім того, ЄСПЛ вказав на те, що обов’язок деіндексації матеріалів може покладатися не лише на операторів пошукових систем, але й на видавців, редакторів та власників веб-сайтів.
Водночас, рішення є достатньо проблемним. Не до кінця зрозуміло, як медіа, особливо локальні, мають визначати, чи є належною подальша обробка персональних даних після будь-якого звернення особи з запитом про деіндексацію.
Суд усунувся від оцінки того, чи інформація про кримінальне провадження, яке ще тривало, містила суспільний інтерес для локальної спільноти.
ЄСПЛ не врахував і того, чи можливість пошуку статті протягом 8 місяців з моменту висловлення вимоги насправді завдала шкоди репутації у стягненому розмірі V.X. та ресторану. Тож Суд знову створив загрозливий прецедент, що може спричинити розвиток права на забуття на шкоду свободі вираження поглядів.
Таке рішення може мати вагомий вплив на українське законодавство у контексті подальшого прийняття Проєкту Закону “Про захист персональних даних”. Наразі проєкт містить норми про повне знищення персональних даних у контексті права на забуття (стаття 21), проте доцільно було б передбачити й альтернативні варіанти обмеження інформації (такі як деіндексація) у світлі права на обмеження обробки персональних даних (стаття 24), що були б більш пропорційними.
Втім, практичне застосування права на забуття має бути сумісним зі свободою вираження поглядів та не призводити до надмірного втручання до новинних та історичних архівів.