14 вересня 2021 року Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі Volodina v Russia (no 2) – заявниця скаржилась на відсутність належного захисту з боку національних органів від кібернасильства.
Рішення пов’язане із попередньою справою тієї ж заявниці Volodina v Russia стосовно домашнього насильства та законодавчої системи його протидії в Росії. У попередньому рішенні ЄСПЛ визнав наявність жорстокого поводження (фізичного та психологічного) із заявницею з боку її колишнього партнера Сергієва (ім’я вигадане, оскільки ЄСПЛ анонімізував порушника) та встановив порушення статті 3 Конвенції (заборона катування, нелюдського та такого, що принижує, поводження). Натомість, у цій справі заявниця скаржилася на відсутність належного захисту з боку національних органів від кібернасильства.
ЄСПЛ підтвердив, що кібернасильство становить одну із форм домашнього насильства. Згідно з фактами справи, заявниця страждала від численних кібератак з боку свого колишнього партнера (злам поштової скриньки, встановлення фейкових профілів тощо). Суд встановив, що було порушене право на повагу до приватного життя заявниці (стаття 8 Конвенції), а національним органам слід розробити належну законодавчу базу, котра захищатиме від будь-якої форми насильства в мережі Інтернет.
Загалом, ЄСПЛ продовжує використовувати підхід, визначений у рішенні Buturuga v Romania, та розглядає кібернасильство як одну з форм домашнього насильства – це означає, що на державу поширюються відповідні позитивні обов’язки зі встановлення належної законодавчої рамки для його протидії, а в найсуворіших випадках – ефективно розслідувати та створювати кримінально-правові механізми протидії домашньому насильству.
Що ж до українського контексту, то наголошення Судом на цих позитивних обов’язках означатиме, що Україна має ретельно переглянути власне законодавство та пересвідчитися чи наявного інструментарію достатньо для захисту від домашнього та гендерно-зумовленого насильства. Наразі Закон України “Про запобігання та протидію домашньому насильству” містить положення як про терміновий заборонний припис, що може виносити Нацполіція, так і обмежувальний припис, що накладає суд. Також відповідні положення містяться і в Кримінальному кодексі. Втім, існує загальна проблема з правоохоронними органами та ефективністю їх діяльності. Потенційно доцільним видається і внесення до законодавства поняття “порнопомста” з відповідною криміналізацією.
У чому полягала справа?
22 червня 2016 року заявниця поскаржилася до поліції стосовно порушення її приватності: її колишній партнер Сергієв зламав її акаунт у мережі VKontakte (далі – VK), замінив вигадане ім’я на справжнє, додав її персональні дані, а також завантажив на сторінку її інтимні фотографії. Він також зламав електронну пошту заявниці та надсилав від її імені непристойні матеріали. У поліції міста Ульяновськ відмовилися відкривати кримінальне провадження через те, що справа не входить у їхню територіальну юрисдикцію, а також через відсутність доказів, що колишній партнер збирав та поширював інформацію.
6 березня 2018 року поліція все ж відкрила кримінальне провадження за статтею 137 Кримінального кодексу (“Порушення приватності”). Під час розслідування допитали заявницю, Сергієва (нагадуємо, що ім’я вигадане) та членів їхніх сімей, вилучили мобільні телефони та отримали інформацію Mail.Ru Group, що володіє VK.
Того ж року з’явилися нові фейкові профілі заявниці у VK та Instagram з її інтимними фотографіями та персональними даними. Крім того, заявниця отримувала від Сергієва повідомлення у соцмережах та месенджерах із погрозами смерті. Заявниця просила поліцію відкрити справу за статтею 119 Кримінального кодексу (“Погрози смертю або тілесними ушкодженнями”) – втім, у проханні їй відмовили на основі того, що погрози не були “справжніми”.
У квітні 2018 року в Росії запровадили новий запобіжний захід у кримінальних провадженнях у формі судового наказу, що забороняє вчиняти певні дії – за клопотанням слідчого, який веде справу, суд може видати наказ, який вимагає від підозрюваного чи обвинуваченого у кримінальному провадженні, з’явитися на виклик, утриматися від певної поведінки та дотримуватись обмежень. Заявниця вимагала у правоохоронних органів застосувати такий запобіжний захід для обмеження будь-якого контакту із колишнім партнером, проте отримала відмову: судовий наказ вимагається лише у “виняткових випадках”, до яких не входила ситуація заявниці.
12 грудня 2018 року до поліції надійшли скарги від заявниці про відсутність будь-якого розслідування стосовно GPS-трекеру, який вона знайшла у своїй сумці ще у 2016 році.
У поліції відмовилися відкривати кримінальне провадження, оскільки ідентифікований пристрій був законним для купівлі в Росії, а відслідкувати власника було неможливо, бо заявниця викинула трекер.
Незважаючи на те, що IP-адреси і телефонні номери, за допомогою яких було створено профілі заявниці у соцмережах, відстежили – розслідування стосовно фейкових онлайн-профілів заявниці призупинили, а через деякий час – закрили через сплив строків для розслідування злочину. Поліція встановила, що Сергієв створив фейки заявниці та опублікував інтимні фото без її згоди, адже ці ж фото було знайдено в його телефоні під час перевірки. Втім, заявницю про це не повідомили.
Що сказав Страсбург?
Передовсім Суд зазначив, що такі дії як кібернасильство, кіберпереслідування та умисна імперсонація класифікуються як форми насильства щодо жінок, здатні підірвати їх фізичну та психологічну недоторканність з огляду на їх вразливість. Так само, кібернасильство тісно пов’язане із насиллям, що трапляється у реальному житті, та є однією з форм домашнього насильства як складного феномену.
ЄСПЛ розглядав наявність порушення приватності заявниці з боку позитивних зобов’язань, що покладаються на державу. Вони включають у себе:
- створення та застосування на практиці належної правової бази, що забезпечує захист від насильства з боку приватних осіб;
- вживання розумних заходів для запобігання реальному та безпосередньому ризику повторного насильства, про яке органи влади знали або мали знати;
- проведення ефективного розслідування актів насильства.
Стосовно наявності нормативно-правової бази, що регулює втручання у приватність у контексті кібернасильства, ЄСПЛ зазначив, що національне законодавство містить належні правові інструменти для розслідування актів кібернасильства, жертвою яких стала заявниця. Водночас, “Суд вважає, що вчинення кібернасильства у цій справі (а саме публікація інтимних фотографій заявниці без її згоди, створення фейкових профілів у соцмережі, щоб імперсоніфікувати її, та стеження за нею за допомогою GPS-трекеру) було досить серйозним, щоб вимагати відповідальності за кримінальним законодавством з боку органів влади”.
Тому Суд відхилив аргументи уряду щодо ефективності цивільних засобів захисту від переслідування в інтернеті. ЄСПЛ вказав, що і публічний інтерес, й інтереси захисту вразливих жертв від злочинів вимагають такий спосіб захисту, котрий дає змогу визначити злочинця та притягнути його до відповідальності. Тому цивільні способи захисту у даному випадку не допоможуть досягти цієї мети.
Суд також оцінив ефективність судового наказу як запобіжного заходу, зауваживши, що такий наказ застосовується лише після пред’явлення обвинувачення, окрім виняткових випадків, до яких не віднесли поведінку колишнього партнера заявниці. Крім того, процедура впровадження заходу є затяжною, а у випадку домашнього насильства відповідні дії потрібно здійснювати негайно. Таким чином, цей запобіжний захід жодним чином не міг допомогти, оскільки Сергієв продовжував погрожувати, переслідувати та ображати її. Як зазначає ЄСПЛ у пункті 61 рішення, “реакція російських органів влади на відомий ризик повторного насильства з боку колишнього партнера заявниці була явно неадекватною, а також, через свою бездіяльність та невжиття заходів стримування, вони дозволили С. надалі безперешкодно та безкарно погрожувати, переслідувати та ображати заявницю.”
Суд також проаналізував ефективність розслідувань, здійснених національними правоохоронними органами, та зазначив, що такі розлідування потрібно проводити негайно та ретельно. Органи влади повинні вжити всіх розумних заходів, щоб забезпечити докази, що стосуються інциденту, включаючи судову експертизу.
ЄСПЛ зауважив, що кримінальне провадження було відкрито лише 6 березня 2018 року, майже через два роки з моменту заяви про порушення. Суд вказує, що замість формальних відмов, слід було провести належне розслідування для з’ясування всіх фактів справи. До прикладу, Сергієва можна було допитати ще 2016 року, коли встановлювали наявність його жорстокого поводження щодо заявниці. Щоб отримати інформацію про Інтернет-адреси фейкових акаунтів у VKontakte, поліції знадобився майже рік, а запит до Instagram вона навіть не надіслала . Фейкові сторінки в Instagram перевірилиу 2020 році, майже через два роки після скарги заявниці. Незважаючи на те, що правоохоронні органи встановили особу, що створила фейки, та власника телефонного номеру, їхній потенційний зв’язок із Сергієвим не дослідили.
До того ж, розслідування щодо GPS-трекера почалося через три роки після вимоги заявниці. Поліція не застосувала жодних технічних засобів, щоб визначити номер SIM-карти, встановленої у пристрій для стеження, за допомогою мережевої інфраструктури постачальника послуг. Не було також розслідування щодо погрози смертю, які отримала заявниця через онлайн-повідомлення.
У пункті 66 рішення ЄСПЛ зазначає: “найголовніше, що правоохоронні органи не змогли глобально поглянути на ситуацію, через аналіз того наскільки ці інциденти за типом та контекстом могли бути пов’язані з фізичними нападами, про які заявляла заявниця, та обґрунтувати висновок про те, що вони становили єдину лінію поведінки”.
ЄСПЛ вказує, що розслідування фейкових профілів у соціальних мережах було надто повільним. Навіть після встановлення участі колишнього партнера заявниці у злочині, кримінальну справу призупинили. У пункті 67 Суд вказує: “Через нездатність здійснити провадження з належною ретельністю, російські правоохоронні органи несуть відповідальність за свою нездатність забезпечити притягнення винних до відповідальності за вчинення кібернасильства. Безкарність, яка виникла, була достатньою, щоб поставити під сумнів здатність державних органів створити достатній стримуючий ефект для захисту жінок від кібернасильства”.
За умов вимушеного відкриття кримінальної справи та повільних строків розслідування, позитивні зобов’язання держава не виконала, тож Суд визнав порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного життя).