13 лютого 2025 року Європейський суд з прав людини (надалі – ЄСПЛ або Суд) виніс рішення у справі Denysyuk and Others v Ukraine. Рішення стосовно таємного перехоплення комунікацій підозрюваних у контексті здійснення негласних слідчих розшукових дій стало першим у практиці Суду, яке адресує таємне стеження в українському контексті. Посилаючись на ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – Конвенція) (право на повагу до приватного і сімейного життя), заявники оскаржили неналежність гарантій національного закону при здійсненні заходів таємного стеження, зокрема, в контексті доступу до судових рішень та засобів правового захисту, а також відсутність механізму дій у випадку перехоплення конфіденційних комунікацій юриста та його клієнтів.
ЄСПЛ визнав порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників. Суд заключив, що втручання у права заявників не було передбаченим законом, оскільки їм не було надано доступу до судових рішень, які санкціонували заходи стеження, їх комунікації з адвокатами не були належним чином захищені, а незалежний наглядовий орган, який мав здійснювати моніторинг відповідних заходів, був відсутній. Крім того, заявники не мали можливості оскаржити законність та необхідність заходів після їх завершення через відсутність ефективної національної процедури захисту.
Про що йдеться у справі?
До справи були залучені чотири заявники: три особи, які протягом певного часу займали відповідні офіційні посади, повʼязані з податками, залізничним транспортом та бізнесом, а також юрист, який надавав адвокатські послуги двом заявникам у кримінальних справах щодо них.
Факти справи щодо перших трьох заявників, які мали місце в межах 2017-2019 років, є здебільшого аналогічними. У певний момент часу заявники отримали від прокурора письмове повідомлення про підозру щодо їх участі у широкомасштабних корупційних схемах та відмиванні коштів. Після завершення досудового розслідування заявники отримали доступ до файлів справи, а пізніше – повідомлення про те, що правоохоронні органи застосовували негласні слідчі розшукові дії (надалі – НСРД) для пошуку доказів (жодна отримана інформація не була використана як докази). Як зʼясувалося, над заявниками здійснювався аудіоконтроль з перехопленням їх телефонних комунікацій. Окрім констатації факту здійснення таємного стеження заявники не мали іншої інформації щодо перехоплених комунікацій.
Оскільки заходи стеження здійснювалися під час перебування підозрюваних під вартою, заявники висловлювали хвилювання, що розмови з їх адвокатами та лікарями, у спілкування з якими заборонено втручатися, також могли перехоплюватися. На вимогу заявників надати інформацію про вид, обсяг, тривалість НСРД або будь-які інші відомості прокурор зазначив, що матеріали, отримані в ході таких заходів, були знищені, оскільки вони не мали доказової сили. Іншої інформації надано не було. Заявники скаржились до відповідних національних або спеціалізованих судів та наголошували на неправомірності дій прокурора, який відмовився надати доступ до документів щодо застосованих НСРД та передчасно знищивши матеріали, отримані під час таких заходів. Проте жодна зі скарг не мала успіху – суди одноголосно відмовляли у задоволенні вимог заявників з огляду на те, що інформація, яку вимагали заявники, являлася класифікованою.
Своєю чергою четвертий заявник, який надавав адвокатські послуги двом заявникам, дізнався, що над телекомунікаціями його клієнтів здійснювався тривалий моніторинг. З огляду на це, протягом 2020 року адвокат подавав численні запити до правоохоронних органів з вимогою підтвердити або спростувати факт здійснення перехоплення його власних комунікацій з клієнтами. Запити супроводжувалися відмовою уповноважених органів надати відповідну інформацію.
Звертаючись до ЄСПЛ, три заявники скаржились, що здійснені над ними НСРД порушили їх право на приватність з огляду на відсутність належних гарантій у національному законодавстві та практичного застосування положень закону. Четвертий заявник скаржився, що національне законодавство, яке регулює таємне перехоплення телекомунікацій, не містить адекватних гарантій захисту конфіденційного спілкування адвоката з клієнтами.
Які закони оспорювалися заявниками?
Глава 21 Кримінального процесуального кодексу (надалі – КПК) регулює механізм звернення до НСРД та є законодавчою базою у контексті здійснення заходів стеження, яка фактично оспорюється першими трьома заявниками. КПК передбачає підстави, за яких правоохоронні органи можуть звертатися до НСРД, порядок авторизації таких заходів, їхня тривалість (яка не може становити понад два місяці), а також механізм повідомлення субʼєктів, над якими здійснювалися відповідні заходи.
Заходи, до яких зверталися уповноважені органи щодо заявників, передбачені ст. 263 (зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж) та ст. 270 (аудіо-, відеоконтроль місця) КПК. Своєю чергою порядок збирання, фіксації, зберігання та знищення інформації шляхом проведення НСРД регулюється внутрішньою Інструкцією про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні (надалі – Інструкція).
У контексті скарг адвоката (четвертого заявника) законодавчу базу становить Закон України “Про державну таємницю”, який надає визначення класифікованій інформації, а також Закон України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”, який захищає адвокатську таємницю та забороняє будь-яке втручання у приватне спілкування адвоката з клієнтом.
Що вирішив ЄСПЛ щодо скарги перших трьох заявників?
Передовсім Суд адресував питання прийнятності справи та зазначив, що аргументи уряду щодо невичерпання заявниками всіх засобів правового захисту потрібно аналізувати крізь призму розгляду справи по суті.
ЄСПЛ визнав, що здійснення таємного стеження та перехоплення комунікацій заявників вважається втручанням у їх право на приватність. Після цього Суд перейшов до аналізу виправданості такого втручання, зосередившись на критерії “передбачуваності втручання законом”. Для оцінки відповідності заходів стеження вимогам законодавства ЄСПЛ запозичив загальні критерії зі свого пілотного рішення Big Brother Watch and Others v. the United Kingdom (стосовно здійснення масового стеження над електронними комунікаціями), а саме:
- авторизація заходів стеження;
- здійснення заходів таємного стеження та ймовірне перехоплення конфіденційних матеріалів;
- повідомлення та доступність засобів правового захисту постфактум.
Авторизація заходів стеження. Оскільки заявники оскаржували недоліки механізму авторизації НСРД, ЄСПЛ проаналізував належність відповідної процедури, беручи до уваги, зокрема, орган, уповноважений на авторизацію, обсяг перегляду заходів та зміст авторизації на перехоплення. Відповідно до національного закону, авторизація НСРД здійснюється судом на основі обґрунтованої вимоги правоохоронних органів. ЄСПЛ вказав, що коли йдеться про розкриття рішень, які санкціонували заходи стеження, субʼєктам, над якими були здійснені такі заходи, національні органи повинні належним чином балансувати приватні інтереси субʼєктів даних та публічний інтерес щодо запобігання й виявлення правопорушень.
Втім, Суд наголосив, що доступ до відповідних документів повинен надаватися субʼєктам, які піддаються стеженню, за замовчуванням за відсутності вагомих підстав для відмови. Суд зазначив, що у поточній справі заявникам було відмовлено у доступі до рішень авторизації виключно на підставі “класифікованості” інформації без додаткових причин. Ба більше уряд відмовився надавати копії відповідних судових рішень Суду для аналізу їх змісту, що підриває доказовість правомірності процедури авторизації заходів стеження. У цьому випадку ЄСПЛ визнав порушення права на приватність.
Здійснення заходів таємного стеження та ймовірне перехоплення конфіденційних матеріалів. У контексті перехоплення комунікацій “юрист-клієнт”, ЄСПЛ наголосив, що ст. 8 Конвенції у такому випадку пропонує більш посилений захист, наділяючи відповідну кореспонденцію привілейованим статусом. Суд також взяв до уваги мінімальні гарантії, які повинні передбачатися національним законом для уникнення зловживань у випадку таємного перехоплення конфіденційних матеріалів.
- По-перше, закон повинен чітко визначати обсяг державної таємниці та передбачати як, за яких умов і ким проводиться розмежування між конфіденційним та неконфіденційним матеріалом.
- По-друге, положення щодо перевірки, використання та зберігання отриманого матеріалу, запобіжних заходів при передачі матеріалу, а також порядок видалення або знищення матеріалу повинні забезпечувати достатні гарантії для захисту конфіденційності. У цьому випадку закон повинен чітко передбачати: (1) механізм звітування незалежному наглядовому органу для перегляду випадків, коли матеріал, який може становити державну таємницю, отримано в результаті таємного стеження; (2) процедуру безпечного знищення такого матеріалу; (3) умови, за яких такий матеріал можна зберігати та використовувати в кримінальному провадженні та розслідуванні; (4) процедуру безпечного зберігання, поширення та подальшого знищення матеріалу, як тільки відповідний матеріал не вимагатиметься для будь-якої з авторизованих цілей.
Як вбачається з поточної справи, жоден зібраний матеріал не був використаний правоохоронними органами як доказ, що і призвело до його негайного видалення за вимогами КПК. ЄСПЛ пояснив, що передчасне видалення матеріалу, отриманого в результаті таємного стеження, з огляду на його нерелевантність, де-факто не порушує вимоги Конвенції. Водночас ЄСПЛ вказав, що заявники могли мати законний інтерес в отриманні копії постанови прокурора про знищення перехопленого матеріалу, а також “акту” знищення – документів, які залишилися класифікованими у доступі.
Суд також підтримав аргументи заявників щодо недосконалості національних положень, зокрема, у частині щодо відсутності як перевірки та знищення перехопленого матеріалу, так і подальшого наглядового механізму. Хоча Суд визнав наявність Інструкції як основи для уповноважених органів щодо деталізації законодавчих положень по НСРД, ЄСПЛ підкреслив, що внутрішні положення не адресують захист конфіденційної комунікації: наприклад, закон не передбачає гарантій у разі випадкового перехоплення телекомунікацій або аудіо моніторингу розмов між юристом та клієнтом. У цьому випадку залишається відкритим питання щодо того, як саме будь-який перехоплений матеріал буде ідентифікуватися як такий, що стосується державної таємниці, та яким буде механізм щодо подальшої обробки та знищення такого матеріалу для задоволення вимог КПК.
Проаналізувавши поточну справу, ЄСПЛ також дійшов висновку, що судові органи, які здійснюють авторизацію НСРД, залишаються обмеженими початковою стадією та не мають повноважень щодо здійснення судового перегляду таких дій постфактум. У контексті моніторингу заходів таємного стеження Суд не отримав жодних доказів залученості будь-яких інших органів, які були б незалежними від тих, хто бере першочергову участь у НСРД, та які були б здатні перевірити правомірність виконання заходів стеження. З огляду на це, Суд визнав порушення ст. 8 Конвенції.
Повідомлення та доступність засобів правового захисту постфактум. ЄСПЛ зауважив, що ефективність правових засобів повʼязана із механізмом повідомлення субʼєктів даних про здійснення стеження, особливо якщо такі субʼєкти позбавлені можливості порушувати питання щодо здійснення потенційного стеження над ними перед незалежним органом. “Суд також встановив, що, окрім повідомлення про саме стеження, особи повинні, в принципі, мати можливість отримати доступ до документів, які містять достатню інформацію щодо фактичних та юридичних підстав для авторизації стеження, щоб мати можливість ефективно реалізувати своє право на оскарження” (п. 119 рішення).
ЄСПЛ підкреслив, що порядок повідомлення про здійснення НСРД, передбачений ст. 253 КПК, становить важливу процедурну гарантію для захисту приватності субʼєктів. Втім, заявники оспорювали неможливість належного оскарження НСРД з огляду на відмови національних органів надати доступ до судових рішень, які санкціонували відповідні заходи. Згідно з позицією уряду, заявники не скористалися так званим “двокроковим” механізмом правового захисту, який передбачав: (1) оскарження рішень правоохоронних та судових органів під час досудового розслідування та (2) оскарження рішень у цивільному процесі.
ЄСПЛ відзначив, що у своїй практиці з українськими справами вже визнавав ефективність багатокрокового механізму правового захисту (Orlovskiy v Ukraine, Tikhonov v Ukraine, Lysyuk v Ukraine). Втім, Суд наголосив, що на той момент були проаналізовані застарілі положення КПК, які наразі втратили юридичну силу. Тому ЄСПЛ вирішив оцінити відповідність поточних положень українського закону Конвенції, а саме механізм оскарження, передбачений першим кроком. Суд дійшов до двох основних висновків:
- По-перше, жодна з процедур оскарження, передбачена КПК, не може бути розпочата до завершення досудового розслідування. Суд зазначив, що така вимога може призвести до непередбачуваних затримок у поданні відповідних скарг заявниками, що підриває ефективність такого механізму захисту.
- По-друге, Суд підкреслив, що в контексті розв’язання питань повʼязаних зі судовим розглядом, КПК “не включає будь-яких конкретних повноважень, наданих суддям, для перевірки законності чи необхідності поведінки правоохоронних органів у зв’язку з проведенням негласних слідчих розшукових дій, не кажучи про будь-які повноваження щодо перегляду причин, наданих слідчими суддями при авторизації таких заходів” (п. 127 рішення). Водночас уряд не надав Суду жодних прикладів національних рішень, які вказували б на те, що такі повноваження, прямо не згадані в законі, могли випливати з усталеної судової практики.
У цьому випадку Суд визнав такий механізм оскарження неефективним. Аналогічного висновку досягнув ЄСПЛ, проаналізувавши можливість заявників оскаржити рішення слідчого судді, який санкціонував НСРД: заявники не могли звернутися до такого засобу захисту з огляду на те, що їм не було надано доступу до судових рішень у першу чергу. ЄСПЛ визнав оспорювані урядом засоби правового захисту неефективними для захисту ст. 8 Конвенції.
З огляду на те, що жоден із проаналізованих Судом факторів необхідності втручання не відповідали вимогам Конвенції, ЄСПЛ задовольнив вимоги заявників та заключив порушення ст. 8 Конвенції.
Що вирішив ЄСПЛ щодо скарги четвертого заявника?
Четвертий заявник, як адвокат, оскаржував в цілому структурні недосконалості національного закону в контексті захисту конфіденційності телекомунікацій між юристами та їх клієнтами. Оцінюючи ситуацію заявника, ЄСПЛ звернувся до власних висновків, заключені у контексті аналізу фактів щодо перших трьох заявників, а саме: український закон не передбачає достатніх гарантій проти зловживань або помилок виконавчих органів у разі випадкового перехоплення конфіденційного матеріалу під час здійснення НСРД.
Суд також зазначив, що, згідно з його усталеною практикою, особа, чиї комунікації були випадково перехоплені під час заходів стеження, спрямованих на іншу особу, повинна мати можливість відстояти свої права за ст. 8 Конвенції, звернувшись до належних національних засобів правового захисту. Проаналізувавши матеріали справи та відсутність аргументів уряду Суд дійшов висновку, що четвертий заявник як особа, яка потенційно випадково постраждала від перехоплення його телекомунікацій, не мав у розпорядженні жодного механізму для перевірки достовірності своїх підозр, а також законності та необхідності дій органів влади. ЄСПЛ знайшов порушення ст. 8 Конвенції щодо четвертого заявника.
Значення рішення для України
Це рішення ЄСПЛ є важливим кроком у судовій практиці, адже слугує першим прецедентом, який прямо адресує заходи таємного стеження, до якого вдаються українські правоохоронні органи в контексті кримінальних розслідувань. У цій справі ЄСПЛ непрямо наголосив на застарілості чинних на той момент положень КПК, які не дають можливості субʼєктам даних реалізувати свої гарантії та захистити власні права у випадку підозри їх порушення. На жаль, проблема щодо недосконалості українського закону залишається актуальною і станом на сьогодні.
Так, КПК все ще не адресує правових гарантій у сфері НСРД та механізму доступу суб’єктів даних до судових ухвал про авторизацію заходів стеження. Тривалою проблемою залишається відсутність в українській системі незалежного наглядового органу, який здійснюватиме моніторинг законності заходів стеження та гарантуватиме захист від зловживань. Іншим суттєвим недоліком залишається незначна роль судів, які все ще не уповноважені на перегляд законності та пропорційності НСРД. Ба більше внутрішня Інструкція з моменту набрання чинності не піддавалася жодним законодавчим змінам або доповненням, тому питання щодо випадкового перехоплення матеріалів адвокатської таємниці залишається відкритим.
З огляду на це, українські правотворці використовуватимуть відповідне рішення як керівництво для вдосконалення існуючих законодавчих положень національних законів.