Останнім часом в Україні загострились дискусії щодо необхідності регулювання діяльності онлайн-медіа. З одного боку лунають аргументи про свободу слова та побоювання появи у нашій країні аналогу Роскомнадзору, а з іншого – аргументи щодо необхідності однакового регулювання для всіх медіа (адже, наприклад, телебачення та радіо вже давно живуть за жорсткими правилами), захисту від шкідливого контенту та редакційної прозорості. При цьому прибічники як однієї, так і іншої точки зору активно посилаються на європейський досвід для підтвердження своєї правоти. Тож спробуємо знайти відповіді, наскільки видимими для держави є онлайн-медіа в Європі, та якою мірою регулюється їх діяльність.
Реєстрація
Реєстрація є чи не єдиним інструментом для держави дізнатись про існування того чи іншого суб’єкта. Зазвичай виділяють 2 типи реєстрації: з акцептом, коли необхідною умовою для початку діяльності є погодження державного органу-регулятора, та без акцепту (повідомна), коли достатньо лише проінформувати про початок діяльності, а законом не передбачено підстав для відмови з боку регулятора, крім формальних. Традиційно реєстрація/ліцензування є обов’язковими для аудіовізуальних медіа, водночас для друкованих медіа реєстраційні вимоги є мінімальними або відсутні взагалі.
Такий підхід зумовлений значно більшою впливовістю візуальних образів та пов’язаним з цим ризиком маніпулювання інформацією, про що, зокрема, зазначалось у Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи «Про силу візуальних образів». За такою логікою регулювання онлайн-медіа мало б бути подібним до друкованих, проте онлайн-медіа з’явились та стали впливовими відносно недавно, тож говорити про якісь сталі тенденції у питанні їх регулювання та реєстрації ще зарано. Загалом на сьогодні можна виділити 3 підходи до законодавчих вимог стосовно реєстрації онлайн-медіа:
- Реєстрація є обов’язковою;
- Реєстрація є добровільною;
- Вимоги щодо реєстрації відсутні зовсім;
Прикладом першого підходу є Хорватія. Так, відповідно до Закону «Про електронні медіа» перед першою публікацією онлайн-медіа має подати запит про включення до Реєстру. Фактично йдеться про реєстрацію без акцепту з боку регулятора – Ради електронних медіа.
Реєстр є у відкритому доступі, і до нього включаються як електронні медіа, які розповсюджують аудіовізуальний контент, так і онлайн-медіа, які публікують так звані «електронні публікації», тобто текстові та графічні матеріали. Рекомендацією про включення постачальників електронних публікацій до реєстру визначаються критерії, за якими онлайн-медіа мають бути включені до реєстру, зокрема мінімум 3 власні публікації на тиждень, наявність головного редактора, мета публікацій (публічне інформування або освіта).
Реєстр є відкритим, і станом на листопад 2020 року в ньому міститься інформація про майже 400 онлайн медіа, включаючи інформаційно-новинні портали, портали про культуру, таблоїди. Так само повідомна реєстрація є обов’язковою у Швеції, Угорщині, Чорногорії.
Трохи інший підхід демонструє Греція, у якій реєстрація онлайн-медіа є добровільною. При цьому зареєстровані медіа мають певні привілеї, зокрема доступ до історичних аудіовізуальних архівів, право розміщувати рекламу від державних органів, оплачену за рахунок бюджетних коштів, можливість отримати акредитацію на урядові брифінги. Станом на листопад 2020 у грецькому реєстрі онлайн-медіа є записи про 979 суб’єктів. Так само добровільною відповідно до статті 2 закону «Про пресу та інші засоби масової інформації» є реєстрація онлайн-медіа у Латвії.
Відсутні вимоги щодо реєстрації у таких країнах як Великобританія, Франція, Фінляндія, Нідерданди.
Вимоги до прозорості
Не лише держава, а й читачі онлайн медіа часто бувають зацікавленими знати хто відповідає за контент видання, до кого звертатись у разі порушень та хто є власником медіа і може на нього впливати. І щодо цього питання у європейських країнах спостерігається більш уніфікований підхід і тенденція до максимальної прозорості. Це, зокрема, зумовлено тим, що на рівні Ради Європи та Європейського Союзу неодноразово підкреслювалася важливість розкриття інформації про власність усіх засобів масової інформації з метою сприяти більшій прозорості щодо мети та передісторії мовника та видавця, а також забезпечення доступу громадськості до інформації про осіб та організації, що беруть участь у структурі ЗМІ, особах, які можуть здійснити значний вплив на редакційну політику, кінцевих бенефіціарах.
Звичайно, є країни, де законодавець прямо не вимагає від онлайн-медіа публікації якихось конкретних ідентифікаційних даних та інформації про власників медіа. Це, наприклад, Нідерланди, Естонія, Сполучене Королівство.
Разом із тим, у багатьох країнах Європи необхідність зазначення як мінімум вихідних даних та імені головного редактора онлайн-медіа, як максимум – інформації про власність та управління закріплена на законодавчому рівні незалежно від факту державної реєстрації медіа.
При цьому з кожним роком таких країн стає все більше. Так, у Швеції онлайн-видання має зазначати на своєму сайті назву, ім’я редактора та, у разі наявності – його заступника, а також особи, уповноваженої на призначення редактора. Подібні вимоги існують також у Словенії, Сербії.
У Франції онлайн-медіа за багатьма аспектами були прирівняні до друкованих медіа у 2016 році. У них в обов’язковому порядку публікуються як ім’я головного редактора, так і ім’я автора публікації, власника, а якщо видання є юридичною особою, її найменування, адресу та навіть прізвища фізичних чи юридичних осіб, що володіють не менше 10% його капіталу. Більше того, протягом місяця онлайн-видання має повідомити читачів про зміни у структурі власності та управління.
Не менш суворі вимоги наявні й у австрійському законодавстві, де онлайн-медіа має зазначати на сайті не лише імена та адреси власника і видавця, а й прізвища осіб, задіяних у керуванні компанії-власника, а за наявності наглядової ради – її членів. Крім того, мають бути розкриті структура власності та бенефіціари компанії.
Інформацію про видавця та відповідального редактора зобов’язані публікувати онлайн медіа Фінляндії. У нещодавно ухваленому чорногорському законі «Про медіа» встановлено, що всі медіа, зокрема і онлайн-медіа (визначення яких міститься у іншому законі – «Про електронні медіа») зобов’язані публікувати адресу електронної пошти, ім’я головного редактора, ім’я, адресу фізичної особи та ідентифікаційний код юридичної особи – засновника медіа. Крім того, засновник медіа зобов’язаний забезпечити простий, прямий та постійний доступ до даних щодо інших засновників медіа, якщо ці особи мають понад 5% частки у статутному капіталі.
У Норвегії Акт про прозорість медіа власності розповсюджується і на онлайн медіа. У цьому документі закріплений обов’язок медіа надавати регулятору, зокрема, інформацію про власників медіа та осіб, які можуть здійснювати вплив на редакційний продукт. У лютому 2020 року норвезький регулятор запустив тестову онлайн-базу даних медіа з метою зібрати всі дані в одному місці та зробити цю інформацію доступною для громадськості.
Вимоги до контенту
Як зазначено у статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, здійснення права на свободу вираження поглядів пов’язане з обов’язками і відповідальністю. З цього випливають і певні контентні обмеження, які, зокрема, встановлюється на законодавчому рівні. Наразі у європейських країнах перелік контентних обмежень/заборон є частково уніфікованим лише стосовно аудіовізуальних медіа.
Це зумовлено імплементацію Директиви про аудіовізуальні медіапослуги, де, зокрема, до таких заборон відноситься підбурювання до насильства або ненависті, спрямованого проти групи осіб або членів такої групи за будь-якою ознакою та публічних закликів до вчинення терористичного злочину. Крім того, значна увага в Директиві приділяється захисту дітей від шкідливого контенту і відповідним обмеженням у цій сфері.
Разом із тим, у випадку з онлайн-медіа відповідальне ставлення до поширюваного контенту має бути не меншим, ніж у традиційних медіа, адже швидкість розповсюдження і доступність інформації в інтернеті є значно більшою, а отже – значно серйознішою є і потенційна шкода.
Загалом в європейських країнах існує два підходи щодо контентних заборон для онлайн-медіа. Перший підхід – це власне відсутність переліку забороненої до розповсюдження саме у медіа інформації та встановлення лише загальних обмежень щодо висловлювань для всіх без виключення суб’єктів.
Так, наприклад, нідерландський закон «Про медіа» містить посилання на Кримінальний кодекс, а місцевий регулятор може накласти додаткові санкції на аудіовізуальні медіа за порушення норм кримінального кодексу про розпалювання ворожнечі та дискримінації. Так само до Кримінального кодексу відсилає і фінський закон «Про здійснення свободи вираження поглядів у медіа».
Другий підхід – це встановлення прямих заборон на окремі види контенту для медіа, і зокрема онлайн видань. Так, у Хорватії контентні вимоги щодо аудіовізуальних медіа розповсюджені і на онлайн видання. Онлайн-медіа не мають права публікувати контент, що може сприяти пропаганді та поширенню ненависті чи дискримінації. Забороненими в онлайн-медіа є також антисемітизм та ксенофобія, ідеї фашистів, націоналістичний, комуністичний та інші тоталітарні режими, а також контент, що загрожує конституційному порядку та національній безпеці.
Крім того, не дозволяється публікувати інформацію, яка розкриває особу дитини віком до 18 років, яка бере участь у випадках будь-якого типу насильства, незалежно від статусу дитини як свідка, жертви чи злочинця, або у випадках замаху на самогубство чи самогубство, а також ознайомлювати аудиторію з деталями сімейного чи приватного життям дитини. Заборона на контент, що зокрема сприяє дискримінації, містить мову ненависті та підбурювання до насильства існує також, наприклад, для онлайн-медіа Сербії, Словенії, Франції, Чорногорії.
Доволі великий перелік заборон містить латвійський закон «Про пресу та інші засоби масової інформації».Так, зокрема, забороненою є публікація інформації, яка є державною та іншою спеціально захищеною законом таємницею; яка закликає до насильства та повалення існуючого ладу, пропагує війну, жорстокість, расову, національну чи релігійну перевагу та нетерпимість, підбурює вчинення інших злочинів.
Забороняється публікувати матеріали еротичного та порнографічного характеру, якщо це порушує процедури, визначені нормативно-правовими актами, що регулюють обіг матеріалів еротичного та порнографічного характеру. Забороняється публікація дитячої порнографії та матеріалів, які демонструють насильство над дітьми, а також інформацію, яка може бути основою для загрози інтересам (приватності, ідентичності та репутації) дитини-жертви внаслідок незаконної діяльності, інформацію, яка дозволяє ідентифікувати неповнолітнього правопорушника або неповнолітнього свідка.
Безумовно, не в усіх країнах Європи законодавчі обмеження щодо контенту прописані чітко саме для онлайн медіа, разом із тим, їх відсутність не означає, що такі медіа знаходяться у правовому вакуумі та не обмежені у публікуванні жодної інформації. Багато країн Європи керується загальним стандартами при визначенні того, хто є медіа. Так, Рекомендація Комітету міністрів державам-учасницям CM/Rec(2011)7 про нове визначення медіа містить наступні критерії визначення належності до медіа:
- Намір діяти як медіа
- Мета та основоположні цілі медіа
- Редакційний контроль
- Професійні стандарти
- Охоплення аудиторії та поширення
- Очікування громадян
Ці критерії застосовуються у сукупності і наявність принаймні кількох з них може свідчити про належність того чи іншого веб-сайту до медіа, а отже – і про обов’язок дотримуватись контентних обмежень. Такий підхід також означає і можливість притягнення до відповідальності за порушення, незважаючи на відсутність юридично закріпленого статусу медіа у онлайн видання.
Замість висновків
Незважаючи на різні підходи до регулювання онлайн медіа, з кожним роком законодавці в країнах Європи помічають онлайн-медіа все більше. Велика кількість нормативних актів з’явилась або була змінена відносно нещодавно, і цей процес явно далекий від закінчення. Ступінь втручання держави в діяльність онлайн-медіа сильно залежить від локального контексту, проте загальне визнання того, що онлайн-медіа вже давно є впливовим гравцем на медійному ринку все більше знаходить своє відображення у нормах і правилах європейських країн.
Аліна Правдиченко для Лабораторії цифрової безпеки