23 травня 2023 року Європейський суд з прав людини визнав неприйнятною скаргу Gaponenko v Latvia, цим самим визнавши легітимним обмеження його свободи вираження поглядів, захищеної статтею 10 Конвенції. Заявник, політичний активіст місцевої російської меншини, скаржився, що тримання за вартою за його дописи на сторінці у Facebook порушили його право на поширення інформації та ідей. Оскільки оскаржувані дописи містили явні заклики до повалення національної незалежності та конституційного ладу Латвії, Суд погодився з рішенням національних органів, визнавши скаргу заявника неприйнятною. При цьому, ЄСПЛ вперше наголосив на прийнятності більш суворого обмеження свободи вираження поглядів у контексті збройної агресії Російської Федерації, як проти Грузії, так і проти України.
За що та як заявника притягнули до відповідальності?
Пан Гапонєнко є громадянином Латвії та політичним активістом, який виступає за права тамтешньої російськомовної меншини. Протягом 2017-2018 років він опублікував на своїй сторінці у Facebook низку дописів щодо відносин між Росією та Латвією, Росією та Заходом загалом, а також між Латвією та її російськомовною меншиною. Окремі дописи містили такий текст:
“Я бачу, що ситуація веде до війни, спровокованої Заходом проти Росії та російської діаспори. Вона почнеться з мови та права дітей навчатися рідною мовою. Вона закінчиться танками, артилерією та військовими вертольотами. В цьому випадку, американськими”.
“Марш зібрав близько 20 тисяч учасників … У Латвії реалізується проект перетворення етнічних росіян на антиросійськомовних і антиросійських особистостей. Подібний проект вже реалізовано в Україні, де Збройні Сили України включають багато етнічних росіян, які вбивають росіян на Донбасі”.
“Рига повільно, але неминуче стає другим Сталінградом. Надії на створення другого фронту, як у Другій світовій війні, немає…”.
“…Росія завдасть у відповідь ядерного удару по авіабазі Лієлварде та військово-морській базі в Лієпаї…”.
4 квітня 2018 року Поліція безпеки (згодом перетворена в Державну службу безпеки) відкрила кримінальне провадження проти заявника щодо дій, спрямованих проти національної незалежності, суверенітету, територіальної цілісності, державної влади або адміністративного порядку Латвійської Республіки та розпалювання національної, етнічної чи релігійної ненависті чи ворожнечі з використанням автоматизованої системи обробки даних. 20 квітня 2018 року заявника було затримано та взято під варту. Суд мотивував таке рішення дописами, які поширювали неправдиві твердження про відродження нацизму в Латвії, підбурювали етнічних росіян Латвії до насильницьких акцій опору з метою отримання політичної автономії та неминучої повномасштабної ядерної війни між Росією та НАТО. Апеляції на це рішення були відхилені.
Через місяць Гапонєнку також було висловлено підозру у наданні іноземній державі допомоги проти національної незалежності, суверенітету, територіальної цілісності, державної влади чи адміністративного порядку Латвійської Республіки, оскільки заявник підтримував регулярні контакти з чиновником Служби зовнішньої розвідки Російської Федерації, отримуючи від нього інформацію та інструкції. Суди обрали заявнику запобіжний захід та продовжили дію заходу до 23 серпня 2018 року, коли його і було звільнено.
Зрештою, активісту були висунуті обвинувачення в обох згаданих злочинах, а справу передали до суду. Результати її розгляду не є предметом розгляду в рамках цієї справи та не повідомлялися сторонами справи до ЄСПЛ.
Варто також згадати, що заявник не вперше притягнутий до відповідальності за свою діяльність у соцмережах: у одній справі Гапонєнка було засуджено умовно до 10 місяців позбавлення волі з іспитовим строком у 2 роки, а провадження у другій справі було закрито з огляду на відсутність елементів злочину.
У своїй скарзі до ЄСПЛ громадянин Латвії скаржився щодо того, що утримання під вартою становило невиправдане втручання в його свободу вираження поглядів та право поширювати інформацію та ідеї.
Позиція ЄСПЛ щодо свободи вираження поглядів
Передовсім Суд визнав, що утримання заявника під вартою становило втручання у його права за статтею 10 Конвенції та не став розглядати справу за статтею 17 Конвенції (виняток щодо зловживання правами). Крім того, Суд дійшов висновку, що оскаржуване втручання було передбачене законом та переслідувало принаймні одну легітимну мету, а саме запобігання заворушенням чи злочинам. Зокрема, причиною цьому стала наявність обґрунтованої підозри у вчиненні заявником інкримінованих йому злочинів, належно доведеної латвійськими судами при обранні запобіжного заходу.
Після цього ЄСПЛ перейшов до оцінки пропорційності втручання. Суд визнав, що у демократичному суспільстві критика уряду та публікація інформації, яка вважається такою, що загрожує національним інтересам, як правило, не повинна ототожнюватися з особливо тяжкими злочинами (такими як належність до терористичної організації, спроба повалення конституційного ладу чи поширення терористичної пропаганди). У таких випадках попереднє ув’язнення повинно застосовуватися лише як винятковий захід, оскільки позбавлення волі має негативний вплив як на особу, так і на суспільство, що отримує інформацію, та створює охолоджуючий ефект.
Водночас ЄСПЛ підкреслив відмінність поточних фактів справи від вищезгаданих ремарок, переважно висловлених у справах, що стосувалися Туреччини. По-перше, Суд взяв до уваги специфічний чутливий соціо-політичний контекст публікацій заявника, оскільки дописи зазначали про неминучі насильницькі конфлікти між латвійською державою та її російськомовними мешканцями та ядерну війну між державами-членами НАТО та Росією: “У зв’язку з цим Суд не може ігнорувати той факт, що Латвія є сусідньою країною Росії, яка на той час вже завоювала частини Грузії, та отримала військовий і політичний контроль над частинами України” (пункт 43 скарги). ЄСПЛ погодився з національним судом, що єдиною метою ув’язнення заявника виступало запобігання повторним публікаціям таких дописів, які, на перший погляд, містять елементи складу злочину за кримінальним законом, для значної аудиторії.
По-друге, ЄСПЛ проаналізував коротку тривалість оскаржуваного заходу та наявність процедури періодичного юридичного перегляду запобіжного заходу. Оскільки ув’язнення тривало лише чотири місяці, а заявника відпустили одразу як було встановлено невиправданість подальшого тримання під вартою, Суд заключив, що втручання відповідало критерію необхідності у демократичному суспільстві, а тому його заява до Суду у цьому аспекті є явно необґрунтованою.
ЄСПЛ також відповів на аргумент заявника щодо його неможливості користуватися соцмережами та отримувати інформацію протягом ув’язнення, заявивши, що тримання під вартою обов’язково тягнутиме за собою невід’ємні обмеження щодо реалізації деяких фундаментальних прав, які самі по собі не є несумісними з Конвенцією. Крім того, Суд підкреслив, що стаття 10 Конвенції не зобов’язує надання ув’язненим доступу до Інтернету або онлайн-сайтів. Суд зауважив, що заявник не подав жодної скарги до національних органів щодо можливих обмежень його обміну інформацією із зовнішнім світом, що свідчить про невичерпання всіх національних засобів правового захисту та неприйнятність заяви.
Яким може бути вплив цього рішення?
У цій справі Суд фактично підтвердив свій підхід щодо визнання легітимності обмеження свободи вираження поглядів в Інтернеті у випадку закликів до повалення конституційного ладу або порушення територіальної цілісності держави, слідуючи аргументації зі скарги Smajić v Bosnia and Herzegovina (стосувалася арешту заявника через його онлайн-дописи, які закликали до військових дій проти Республіки Сербської як ентитету). Хоча Суд наголосив на ув’язненні як крайній мірі втручання у свободу вираження поглядів, соціо-політичний контекст справи став вирішальним фактором для того, аби визнати дії Латвії правомірними.
Такі висновки Страсбурзького суду є надзвичайно важливими у світлі російської агресії в Україні, щонайменше у двох аспектах. По-перше, це рішення вкотре підтверджує, що свобода слова в соцмережах не є безмежною та загалом може обмежуватися у разі дотримання усіх належних процедурних запобіжників. До певної міри, воно дає вказівку на те, що діяльність українських правоохоронних органів з притягнення користувачів до відповідальності за численні правопорушення у сфері національної безпеки може бути виправданою. Нагадаємо, що протягом 2014-2022 років за поширення забороненої інформації в Інтернеті українські суди ухвалили 530 вироків, присудивши терміни ув’язнення лише 10% порушникам.
По-друге, згадка відмінності контексту російської агресії (як щодо Грузії, так і щодо України) від контексту внутрішньополітичної боротьби в Туреччині у розрізі потенційних обмежень свободи слова відкриває шлях для потужнішої боротьби з російським інформаційним впливом за кордоном. Такі країни як Литва, Естонія, Польща, Молдова, Фінляндія та інші сусіди Росії (а, можливо, і не лише сусіди), фактично, отримали додатковий аргумент в прецедентному праві Суду, на який вони можуть спиратися для того, аби захищати свої демократичні режими від російських наративів, спрямованих на їх розхитування. Це може спонукати їх до вжиття додаткових заходів на кшталт обмеження ретрансляції російських телеканалів та застосування вже наявних норм кримінального права до осіб, що закликають до повалення влади у неконституційний спосіб на їх теренах або ж підтримують війну як спосіб вирішення міжнародних спорів.
Цей аналітичний роз’яснювальний матеріал створено в рамках програми “Сприяння Інтернет свободі в Україні”, яку реалізує Американська Асоціація Юристів в Україні / Ініціатива верховенства права.