17 січня 2023 року Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі OOO Mediafokus v Russia. Справа стосується повного блокування доступу до нового вебсайту онлайн-медіа на тій підставі, що його вміст є ідентичним до вже заблокованого попереднього вебсайту. Суд задовольнив скаргу компанії-заявника та визнав порушення статті 10 Конвенції (свобода вираження поглядів). ЄСПЛ підтвердив свавільні дії національних органів, які довільно застосували власну концепцію “дзеркальності” вебсайтів без будь-якої правової основи.
Чому сайти було заблоковано?
Компанія-заявник є власником онлайн-журналу за адресою www.ej.ru. Журнал публікує дослідження та аналітику політологів, економістів та журналістів, більшість з яких критикують російську владу. 13 березня 2014 року Генеральний прокурор звернувся до регулятора телекомунікацій Роскомнагляду з проханням заблокувати доступ до вебсайту компанії-заявника та його дзеркал після їх ідентифікації.
2015 року компанія-заявник створила новий вебсайт за адресою www.ej2015.ru, який не містив контенту попереднього вебсайту. Через два роки стало відомо, що доступ до нового вебсайту заблоковано. Роскомнадзор повідомив, що доступ до нового вебсайту було обмежено на підставі старого запиту Генпрокурора від 2014 року, оскільки новий вебсайт є дзеркалом початкового і містить заклики до екстремістської діяльності. При цьому вказівки на URL-адреси сторінок, що містять образливі матеріали, надано не було. На прохання компанії-заявника ідентифікувати такі вебсторінки Роскомнадзор відповів, що виявлений контент нового вебсайту був ідентичним контенту старого вебсайту та підпадав під дію запиту на блокування від 2014 року, без будь-якої деталізації.
Національні провадження
2018 року районний суд відхилив скаргу компанії-заявника на дії Генпрокуратури та Роскомнадзору. Суд відмовився оцінювати правову основу запиту Генпрокурора на блокування, оскільки у справі, що стосувалася першого сайту заявника, суд визнав цей запит законним. На аргумент про те, що запит на блокування від 2014 року не включав новий вебсайт, суд відповів, що закон не вимагає від Генпрокурора надавати посилання на всі вебсайти, доступ до яких має бути обмежений. Суд відмовився досліджувати контент нового вебсайту, а також постановив, що Роскомнадзор не зобов’язаний ідентифікувати конкретні вебсторінки, які містять заборонений контент (у цьому випадку – заклики до порушення публічного порядку, екстремістської діяльності та участі у заборонених публічних заходах). Пізніше суд другої інстанції відхилив апеляцію компанії-заявника, зазначивши, що “відсутність законодавчого визначення терміну “дзеркальний вебсайт” не робить запит Генеральної прокуратури на блокування незаконним”. Компанії-заявнику також було відмовлено у касаційному оскарженні судового рішення.
Що вирішив ЄСПЛ?
Суд повторив свою позицію щодо того, що блокування вебсайту становить втручання у право отримувати та передавати інформацію відвідувачам вебсайту. Після цього Суд перейшов до трискладового тесту для оцінки виправданості такого втручання. Аналізуючи передбачуваність обмеження законом щодо наявності правових підстав для блокування Суд зазначив, що національне законодавство дозволяє блокувати вебсайти, які містять чітко визначений протиправний контент, водночас дозволяючи власникам вебсайтів відновити доступ до них після видалення такого контенту. При цьому такий протиправний контент має бути чітко ідентифікований, інакше власник вебсайту не знатиме, який саме контент потрібно видалити для відновлення доступу.
Суд також послався на своє попереднє рішення OOO Flavus and Others v Russia, що стосувалося оригінального вебсайту компанії-заявника www.ej.ru. У цій справі Суд визнав порушення статті 10 Конвенції, оскільки запит Генерального прокурора на блокування стосувався всього домену вебсайту, а не ідентифікував конкретні проблемні вебсторінки.
Повертаючись до поточної справи, Суд підкреслив неадекватність запиту Генерального прокурора щодо блокування нового вебсайту, який навіть не існував на момент надходження запиту в 2014 році та містив абсолютно новий контент. Крім того, Суд звернув увагу на відсутність юридичного терміну “дзеркальний вебсайт” на національному рівні, оскільки блокування нового вебсайту було мотивоване наявністю його дзеркала. Національне законодавство не передбачає можливості блокування вебсайтів виключно через їх “дзеркальність” та не містить правових критеріїв, за допомогою яких можна було б встановити таку “дзеркальність” вебсайтів. Таким чином, Суд встановив, що рішення національних судів не мало чіткої та передбачуваної правової підстави. Крім того, “оскільки суди відмовилися перевірити новий вебсайт на предмет наявності на ньому ймовірно протиправного контенту, вони не змогли оцінити той факт, що новий вебсайт був оригінальним сайтом із новим контентом” (пункт 15 рішення).
Як вже було встановлено Судом в справі OOO Flavus, російське законодавство також не містить процесуальних гарантій, здатних захистити власників вебсайтів від свавільного втручання. Закон не передбачає будь-якої форми їх участі в провадженнях щодо блокування, не даючи власникам можливості видалити протиправний контент до набрання чинності рішення про блокування. З огляду на це, Суд визнав порушення статті 10 Конвенції.
Значення справи
ЄСПЛ вкотре стверджує, що заборона блокування вебсайтів без чіткої законодавчої основи є порушенням прав людини. Крім того, Суд вказує на обов’язок національних органів здійснювати детальний аналіз вебсайту на наявність протиправного контенту та вказувати окремі вебсторінки, що містять такий контент, а також на потребу забезпечити належні процесуальні гарантії для власників вебсайтів.
Рішення ЄСПЛ слугує належним орієнтиром і для українських регуляторів та судів, які застосовують блокування сайтів, часто без належної правової підстави. Варто зазначити, що положення щодо блокування дзеркальних вебсайтів містяться в Законі України “Про медіа”, а саме в Розділі ІХ, що регулює діяльність медіа в умовах збройної агресії.
Стаття 123 Закону дозволяє обмеження доступу до сервісів, що входять до спеціального Переліку аудіовізуальних медіа-сервісів на замовлення та сервісів провайдерів аудіовізуальних сервісів держави-агресора. У разі, якщо після прийняття рішення про внесення такого сервісу до Переліку буде виявлено не зазначені у первинному рішенні вебсайти, за допомогою яких надається сервіс, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення матиме внести зміни до попереднього рішення та окремо звертатися до Регулятора комунікаційних послуг з вимогою обмежити доступ до такого сайту. При розробці положення про ведення Переліку, прийняття якого передбачене законом, важливо врахувати потребу окремого аналізу вмісту таких дзеркал на предмет їх відповідності критеріям віднесення до сервісів держави-агресора, передбачених Законом “Про медіа”.
Цей аналітичний роз’яснювальний матеріал створено в рамках програми “Сприяння Інтернет свободі в Україні”, яку реалізує Американська Асоціація Юристів в Україні / Ініціатива верховенства права.