Акт про цифрові ринки (DMA), який ми розглядали у попередніх публікаціях, стосується дуже вузької групи найбільших цифрових компаній – брамників. Європейський Союз, навчений гірким досвідом антимонопольних розслідувань, запропонував чіткі вимоги до цих компаній для посилення конкуренції та створення нових цифрових ринків. Акт про цифрові послуги (DSA) перетинається із DMA лише у стосунку до специфічної категорії Інтернет-посередників – найбільших онлайн-платформ та пошукових систем. Водночас, у рамках DSA до цих компаній застосовуються більш специфічні вимоги щодо модерації контенту, прозорості та впливу на права людини.
Інтернет-посередники – зокрема соціальні мережі, маркетплейси, інтернет-провайдери – рясно з’являлись та росли неймовірними темпами по всьому світу протягом останніх декад. Поширена думка, що підґрунтям цього успіху було обмеження відповідальності цих платформ щодо контенту, який поширюється їх користувачами. У протилежному випадку вони постійно б перебували під пресом монетарних штрафів та надмірної уваги зі сторони державних регуляторів та користувачів.
Правила щодо діяльності Інтернет-посередників були вперше впроваджені у американському Communications Decency Act та адаптовані у статтях 12-15 Директиви ЄС № 2000/31/ЕС про електронну комерцію. Вони кваліфікували Інтернет-посередників за категоріями, передбачали умови їх відповідальності за поширення користувацького контенту та лягли в основу розробки національного регулювання, зокрема Закону України “Про електронну комерцію”.
У цій публікації пропонуємо поговорити про те, наскільки ЄС прагне зберегти ці правила у DSA та чи вплине їх модифікація на сталість та єдність регулювання на рівні єдиного цифрового ринку.
В деталях – хто такі Інтернет-посередники?
DSA виділяє 5 груп Інтернет-посередників. Три з них є вихідцями з Директиви про електронну комерцію і не зазнали суттєвих змін:
Постачальник послуг передачі інформації (mere conduit) – посередник, що здійснює діяльність з передачі інформації через комунікаційні мережі або надання доступу до цих комунікаційних мереж. Ними є компанії, які володіють фізичною інфраструктурою електронних комунікацій або надають доступ до Інтернету (наприклад, AT&T в США чи lanet в Україні) та надавачі послуг системи доменних імен (наприклад, GoDaddy).
Постачальник послуг тимчасового зберігання інформації (caching) – посередник, що здійснює діяльність з передачі інформації отриманої від користувача комунікаційної мережі, включаючи автоматичне, проміжне та тимчасове зберігання інформації для цілей більш ефективних та швидких комунікацій. Типовими прикладами послуг цієї категорії є обслуговування мережі доправлення контенту (content delivery network), зворотних проксі серверів чи використання протоколу адаптації інтернет контенту (ICAP). Сервісами, що можуть скористатися цим імунітетом, є Cloudflare або CDN77.
Постачальник послуг постійного зберігання інформації (hosting, хостинг-провайдер) – посередник, що здійснює діяльність з постійного збереження інформації, яка надається користувачем, та її наданні на запит користувача. Ця категорія включає у себе доволі широку групу дуже різноманітних Інтернет-посередників:
- постачальники веб-хостингу, що дозволяють користувачам створювати та підтримувати веб-сайти (наприклад, Wix);
- постачальники послуг збереження та поширення інформації, такі як файлообмінники та хмарні сервіси (на кшталт OneDrive чи DropBox);
- постачальники послуг поширення онлайн-реклами, що дозволяють сайтам розміщувати рекламу (наприклад, Google Ads);
- платформи поширення аудіовізуального контенту дозволяють користувачам публікувати та споживати онлайн-контент, зокрема музику, відео, фото тощо (стосовно цієї групи постачальників послуг застосовується також профільне законодавство – Директива ЄС про аудіовізуальні медіа сервіси).
Новелою для DSA є виділення з-поміж цієї категорії Інтернет-посередників ще двох – онлайн-платформи та найбільші онлайн-платформи та пошукові системи, що відбиває реалії розвитку мережі з моменту прийняття Директиви про електронну комерцію в 2001 році.
Онлайн-платформи визначаються як постачальники послуг постійного зберігання інформації (хостинг-провайдери), які на запит користувача зберігають та розповсюджують інформацію, за винятком випадків, коли такий функціонал є допоміжним до основної послуги та не може бути відокремленим від неї (наприклад, онлайн-медіа).
Найбільш поширеними прикладами онлайн-платформ є
- онлайн-маркетплейси (наприклад, Amazon, Shopify, eBay);
- платформа застосунків (зокрема App Store, Google Apps);
- платформа спільної (колаборативної) економіки; (наприклад, Couchsurfing, AirBnB);
- соціальні мережі (зокрема Facebook, Twitter, Instagram, TikTok, Snapchat)
- платформи поширення аудіовізуального контенту (наприклад, YouTube, Spotify).
Найбільші онлайн-платформи та пошукові системи (VLOP+SE) є підвидом онлайн-платформ з єдиною різницею – до них належать платформи лише із понад 45 мільйонами постійних активних користувачів у ЄС (із певними особливостями підрахунку та визначення кількості таких користувачів). Дуже вірогідно, що до числа цих платформ потрапить “велика п’ятірка” – Apple, Facebook, Amazon, Microsoft та Google.
Саме онлайн-платформи перебувають у центрі щодо введення нових зобов’язань у сфері модерації контенту.
Важливо зауважити, що веб-сторінка одного Інтернет-посередника може включати декілька елементів, які підпадатимуть під визначення постачальника послуг передачі інформації, тимчасового збереження інформації чи хостинг-провайдера. Наприклад, оператори пошукових систем можуть виступати як постачальники послуг тимчасового збереження інформації і одночасно поширювати рекламу, виступаючи у цьому випадку хостинг-провайдером. До кожного з цих елементів роботи пошукових систем будуть застосовуватись окремі вимоги DSA.
Нейтральність посередників та її обмеження
Головний принцип обмеження відповідальності Інтернет-посередників полягає у тому, що вони не повинні бути відповідальними за контент (ідеї, зображення, відео чи інші способи самовираження користувачів), допоки вони надають свої послуги нейтрально, тобто без втручання у процес передачі інформації та цілісність самої інформації. Цей принцип перейшов до DSA зі статей 12-14 Директиви ЄС про електронну комерцію. Втрата нейтральності можлива трьома способами:
- за наявності будь-якого ініціативного втручання чи внесення змін Інтернет-посередником у зміст комунікацій;
- за свідомої співпраці Інтернет-посередника з користувачем задля здійснення протиправної діяльності;
- за умови неусунення протиправної діяльності – у разі отримання інформації її ведення на власних ресурсах шляхом добровільного розслідування, або через отримання повідомлення від користувачів чи органів державної влади.
Отримавши відомості про протиправний контент, Інтернет-посередники мають діяти достатньо оперативно для видалення або обмеження доступу до такого контенту, аби уникнути власної відповідальності за поширення протиправного контенту. Будь-які запити мають направлятись до того Інтернет-посередника, який має найкращу технічну та операційну змогу відреагувати на поширення відповідного контенту. Найчастіше це саме постачальник послуг постійного зберігання інформації (хостинг-провайдер та всі його підвиди – онлайн-платформи та найбільші онлайн-платформи).
Форма отримання таких відомостей може бути різною – і включати сповіщення зі сторони користувачів. У будь-якому випадку, органи державної влади у межах своїх повноважень наділені правом видавати обов’язкові приписи щодо припинення правопорушення, яке відбувається за сприяння їх платформ. У випадку постачальників послуг передачі інформації (mere conduit) та постачальників послуг тимчасового зберігання інформації (caching) належне повідомлення від органів державної влади має вирішальну вагу.
В Україні аналогічні принципи відображено у статті 9-4 Закону України “Про електронну комерцію”.
Зобов’язання з моніторингу комунікацій: чи щось змінилося?
Правоохоронні органи державної влади із радістю надали б перевагу дуже швидким та ефективним способам попередження поширення потенційно протиправного контенту. Загальний моніторинг всього контенту, що поширюють Інтернет-посередники та моментальне видалення, чи навіть попереднє видалення, очевидно протиправного контенту на перший погляд може видатись досить ефективним заходом.. Тим не менш, таке тотальне стеження за висловлюваннями громадян становить диспропорційну небезпеку для свободи вираження та приватності, а тому напряму заборонене діючою Директивою про електронну комерцію. Аналогічна заборона перейшла і до DSA. Така заборона не обмежує добровільні розслідування, можливість ведення яких напряму згадана в Акті. Вони особливо важливі в контексті прагнень швидкого видалення очевидно протиправного контенту, зокрема сексуальної експлуатації над дітьми чи так званого терористичного контенту. Подібні обов’язки проактивного попередження поширення контенту називають “спеціальним моніторингом” і він вважається прийнятним винятком із загального моніторингу. Крім очевидно протиправного контенту, “спеціальний моніторинг” поширюється також на авторське право. Таким чином європейські законотворці заохочують автоматизовані рішення щодо модерації контенту, зокрема використання хешування.
Висновок
DSA у сфері понятійного апарату та загальних принципів відповідальності не відступає далеко від основ, закладених Директивою про електронну комерцію, яка прийнята ще на початку цього століття. Основні дійові особи залишаються тими самими – постачальники послуг передачі інформації (mere conduit), постачальники послуг тимчасового зберігання інформації (caching) та хостинг-провайдери – в центрі регулювання ЄС. Хостинг-провайдери тепер поділятимуться на нові групи – онлайн-платформи та найбільші онлайн-платформи та пошукові системи. Зобов’язання до кожної з груп постачальників тепер більш деталізовані та будуть розглянуті у наших наступних публікаціях.
Обмеження відповідальності Інтернет-посередників та заборона загального моніторингу – ключові принципи та здобутки Директиви ЄС про електронну комерцію, збережені у DSA. Без обмеження відповідальності за контент користувачів Інтернет-платформи стали б приватними цензорами, видаляючи все що потенційно може бути спірним чи протиправним для уникнення власної юридичної відповідальності. На них би почали тиснути з усіх сторін бізнес, держава, чи певні зловмисники для досягнення власних цілей. Загальне зобов’язання щодо моніторингу контенту призвело б до системного порушення прав на свободу вираження та повагу до особистого життя.
Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду “Відродження” в рамках спільної ініціативи “EU4Society”. Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного Фонду “Відродження” та Європейського Союзу.