23 червня 2020 року надовго залишиться знаменним днем для цифрових прав у практиці Європейського суду з прав людини. Саме в цей день Страсбурзький суд ухвалив рішення одразу в чотирьох резонансних справах проти Росії, які стосувалися блокування веб-сайтів і зачіпали велику кількість питань, пов’язаних як з юридичними, так і технічними аспектами блокувань в мережі.
Усі ці справи свого часу стали предметами численних інтервенцій з боку громадських організацій, що діють у сфері свободи вираження поглядів, та мають спричинити суттєвий вплив на розвиток правового регулювання у сфері. Яке, безумовно, є актуальним і для України, в світлі розробки проекту Закону про медіа, а також свавільних дій українських судів та органів влади, що використовують сумнівні правові механізми для обмеження доступу до сторінок в мережі.
Владімір Харітонов проти Росії (Vladimir Kharitonov v Russia)
Найпершою з розглянутих справ до суду надійшла скарга від Владіміра Харітонова – власника сайту “Новини електронного книговидання”, де розміщувалися новини, статті та огляди електронних книг. Cайт користувався американським хостингом DreamHost, де за однією ІР-адресою могло бути кілька доменних імен. Наприкінці грудня 2012 року сайт став недоступним. Пізніше заявник знайшов ІР-адресу власного сайту у Реєстрі Роскомнадзору: ІР-адреса була заблокована через те, що за нею містився сайт жартівливих народних оповідок про канабіс “Растаманські казки” (rastaman.tales.ru), рішення про внесення цієї ІР-адреси до Реєстру прийняла Федеральна служба наркоконтролю.
22 березня 2013 року блокування було зняте, однак рішення про блокування та розблокування не надали ані заявнику, ані ЄСПЛ. Російські суди відхилили скарги заявника, а Конституційний Суд зазначив, що у випадку з сайтом пана Харітонова втручання у право вільно поширювати інформацію здійснив не державний орган, а провайдер хостингу. До Страсбургу заявник звернувся зі скаргою на порушення його прав за статтею 10 Конвенції (свобода вираження поглядів), а також за статтею 13 у поєднанні зі статтею 10 (право на ефективний засіб юридичного захисту).
Справа стосувалася застосування статті 15.1 Закону “Про інформацію”. Згідно зі статтею, було створено Зведений реєстр доменних імен, посилань на веб-сторінки (URL) та мережевих адрес веб-сайтів, що містять контент, заборонений для поширення у Російській Федерації. Такий реєстр веде Роскомнадзор, який оновлює інформацію в реєстрі відповідно до рішень компетентних виконавчих органів, також туди вносять інформацію щодо семи заборонених типів контенту.
Одразу після отримання сповіщення про те, що веб-сайт включили до Реєстру, провайдер хостингу має повідомити власника сайту про наявність забороненого контенту та попросити видалити його. Якщо власник сайту не реагує на таке звернення, провайдер хостингу має заблокувати сайт. У разі відсутності реакції як зі сторони власника сайту, так і провайдера хостингу, ІР-адресу сайту вносять до Реєстру і провайдери доступу до Інтернету мають заблокувати доступ до такої ІР-адреси. Також передбачено, що власник сайту, провайдер хостингу, а також провайдер доступу до Інтернету, можуть оскаржити рішення включення сайту до Реєстру.
Аналізуючи справу, ЄСПЛ наголосив, що Інтернет став одним з основних засобів, за допомогою яких люди реалізують свою свободу вираження поглядів, зважаючи на його доступність, здатність зберігати і передавати великі обсяги інформації. Через те, що засоби поширення інформації також підлягають захисту статтею 10 Конвенції, суд виявив втручання у права пана Харітонова, який не знав про те, що сайт заблоковано, та не мав можливості контролю над тим, коли блокування буде знято.
Надалі Суд перейшов до аналізу того, чи було втручання у права заявника встановлене законом. У параграфі 38 рішення Суд зазначив, що “стаття 15.1 Закону дозволяє застосувати його положення до усього веб-сайту без розрізнення правомірного чи неправомірного контенту, який може на ньому міститися”. Настільки широка дискреція виконавчого органу створює значні ризики довільного та надмірного блокування контенту. Оскільки на сайті пана Харітонова не було жодного незаконного контенту, не можна стверджувати, що ця стаття була підґрунтям для втручання у права заявника.
Аналізуючи якість закону, ЄСПЛ вказав, що хоча Роскомнадзору надані відповідні повноваження оновлювати Реєстр та вносити туди ІР-адреси, закон не вимагав перевіряти чи така адреса використовувалася більше ніж одним сайтом або чи є необхідним блокування ІР-адреси. Оскільки метою блокування було обмеження доступу до протиправного контенту, дане провадження розширити обсяг блокування набагато ширше за протиправний контент.
У параграфі 42 рішення Суд вказав, що хоча спільний хостинг є звичним для маленьких та середніх за розмірами сайтів, “власники особистих сайтів … можуть не знати про зміст сайтів, які перебувають на тому ж хостингу, а провайдер хостингу за межами російської юрисдикції, не зв’язаний визначенням незаконного контенту, наданим російськими органами влади”. Зважаючи на це, а також на широку дискрецію, надану законом Роскомнадзору щодо блокування, заявник відчув наслідки рішення лише через випадковий зв’язок його веб-сайту з протиправним контентом іншої людини на інфраструктурному рівні – а отже, закон не був достатньо передбачуваним для того, щоб пан Харітонов міг це врегулювати.
Насамкінець, ЄСПЛ проаналізував наявність запобіжників від зловживань у російському законодавстві. Використання повноважень органами влади при втручанні у свободу вираження поглядів має бути чітко обмеженим задля мінімізації впливу на доступність Інтернету. Втім, визначення протиправності контенту, здійснене Федеральною службою наркоконтролю, а також подальші дії Роскомнадзору не сповістили сторонам, чиї права або інтереси могли бути порушені такими заходами.
Заходи з блокування не були санкціоновані судом або іншим незалежним органом, де сторони могли б висловити свої аргументи, також Роскомнадзор не провів оцінку впливу блокування перед його впровадженням. Хоча інформація про внесення ІР-адреси і справді існувала у відкритому Реєстрі, цей Реєстр не містив безпосередньо рішень про блокування та мотивації – пан Харітонов не зміг отримати до нього доступ, а російське законодавство не передбачало законодавчого механізму сповіщення третіх сторін про блокування у разі, якщо воно мало побічний ефект на їх права.
Зрештою, національні суди навіть не спробували зважати на інтереси різних сторін (зокрема – користувачів інтернету) при блокуванні та не застосували практику Суду та положення Конвенції, як це передбачено російським законодавством та судовою практикою. Вони керувалися лише буквою права.
Насамкінець, у параграфі 46 ЄСПЛ зазначив, що “якщо виняткові обставини виправдовують блокування протиправного контенту, державний орган, що видає постанову про блокування має забезпечити чітке спрямування такого заходу на протиправний контент, а також відсутність довільних або надмірних наслідків, незалежно від способу застосування заходу. Будь-який безладний захід з блокування, спрямованого на протиправний контент або веб-сайт, який зачіпатиме законний контент або веб-сайт в рамках побічного ефекту заходу, буде розглядатися як довільне втручання в права власників таких сайтів”.
З цього було визнано, що блокування сайту Харітонова, не встановлено законом у розумінні статті 10 ЄКПЛ, а механізми захисту прав, надані російським законодавством, не були ефективними у розумінні статті 13 Конвенції.
Булгаков проти Росії (Bulgakov v Russia)
Заявник є власником та адміністратором сайту “Світогляд російської цивілізації” . У листопаді 2013 він дізнався, що місцевий провайдер доступу до Інтернету заблокував доступ до його сайту на підставі рішення суду від 3 квітня 2012 року – на сайті пана Булгакова була PDF-копія книги з переліку екстремістських матеріалів. Прокурор просив провайдера доступу до Інтернету заблокувати доступ до публікації “шляхом додавання на прикордонному маршрутизаторі правил фільтрації ІР-адрес вказаних сайтів”, на що суд погодився.
Після того як заявник дізнався про рішення суду, він видалив книгу та почав провадження проти провайдера доступу до Інтернету з вимогою відновити доступ до сайту. Цю вимогу задовольнив суд першої інстанції. Втім, апеляційний та касаційний суди відмовили заявнику, мотивуючи це тим, що рішення суду стосувалося блокування ІР-адреси, а не конкретної сторінки сайту. У задоволенні апеляції та касації первинного рішення суду від 2012 року було відмовлено.
Таке формулювання як блокування “шляхом додавання на прикордонному маршрутизаторі правил фільтрації ІР-адрес вказаних сайтів” було виведене Верховним Судом з положень статті 10.6 Закону про інформацію. Стаття забороняє поширення інформації, яка підпадає під штрафи, адміністративні або кримінальні санкції. У базі даних судових рішень Росії станом на квітень 2020 року містилося понад 12000 рішень з таким формулюванням.
ЄСПЛ наголосив на важливості інтернету як інструменту реалізації права на свободу вираження поглядів та зазначив, що оскільки блокування відбулося за рішенням суду, то незалежно від імплементації такого блокування провайдером доступу до Інтернету або регулятором телеком-галузі, втручання у права пана Булгакова відбулося. Водночас, заявник не оспорював те, що первинно на його сайті містився заборонений матеріал – на його думку, проблема була в тому, що через одну книгу було заблоковано весь сайт, а також, що блокування продовжили після видалення книги.
Суд перейшов до аналізу того, наскільки обмеження було встановлене законом в розумінні частини другої статті 10 Конвенції. Втручання можна було б визнати встановленим законом у разі, якби воно стосувалося обмеження доступу до е-книги на підставі Закону про інформацію та інших актів, які класифікували книгу як екстремістський матеріал.
Втім, суд визначив і метод виконання рішення, запозичений з відповідного клопотання прокурора. Де-факто, за запропонованою формулою можна було обмежити доступ винятково до веб-сайту, оскільки саме він, а не окрема сторінка сайту, має власну ІР-адресу: на думку заявника, обраний метод блокування випливав з технічної неграмотності суддів, які не могли відрізнити блокування сторінки від блокування усього сайту.
У параграфі 34 рішення Суд наголосив, що блокування всього веб-сайту “свідомо не зважає на розрізнення між законною та протиправною інформацією, що може міститися на сайті, та обмежує доступ до великої кількості контенту, який не було визнано протиправним”. Тому блокування ІР-адреси дуже узагальнене та не відповідає первинній меті, а отже формулювання, використане судом, не мало підґрунтя у згаданій статті Закону про інформацію чи в будь-якому іншому підзаконному акті.
ЄСПЛ також проаналізував наявність запобіжників від зловживань, що можуть бути завдані блокуванням. Провадження на підставі статті 10.6 Закону про інформацію не вимагало участі власника веб-сайту, а також попереднього повідомлення зі сторони прокурора про клопотання про блокування третіх осіб, чиї інтереси могли б зачіпатися клопотанням; суди ж у 2012 році розглядали провадження винятково як процес між провайдером доступу до Інтернету та прокурором.
У параграфі 36 рішення суд зазначив, що участь місцевого провайдера як відповідача була недостатньою для того, щоб провадження було змагальним: “Провайдер доступу до інтернету надає технологію, що дозволяє користувачам отримати доступ до мільйонів веб-сайтів, про які провайдер нічого не знає. Він не знає про контент таких сайтів, на відміну від їх власників; він також не має правових ресурсів для того, щоб забезпечити захист кожного сайту, що блокується. Провайдер також не має інтересу у наслідку провадження. Постанови про блокування не впливають на його діяльність з надання зв’язку; вони виконуються не лише щодо провайдера, який є відповідачем, а й з набуттям рішенням законної сили, мають загальний ефект для всіх російських провайдерів та зобов’язують їх впровадити блокування”.
Як і в попередній справі, національні суди навіть не спробували зважити інтереси різних сторін при блокуванні та не застосували практику Суду та положення Конвенції, як це передбачено російським законодавством та судовою практикою. Зокрема, вони не спробували застосувати заходи, що менше б втручалися у права заявника, та не спричинили настільки суттєвих побічних ефектів.
З огляду на це, ЄСПЛ вирішив, що це порушення прав пана Булгакова, гарантованих статтями 10, а також 13 у поєднанні зі статтею 10 Конвенції, оскільки втручання не мало юридичної підстави у російському законодавстві, а запобіжники від зловживань були неналежними. Механізм оскарження через суди не був ефективним, оскільки його скаргу не розглянули по суті, як і не надали відповіді на аргументи заявника щодо необхідності та пропорційності блокувань, а також його надмірних наслідків.
Енгельс проти Росії (Engels v Russia)
Заявником у справі був німецький активіст та політик, що народився у Росії, працював над промоцією свободи Інтернету в Росії, а також разом з місцевими активістами заснував сайт “Роскомсвобода” (rublacklist.net). На цьому сайті публікувалися новини, дослідження та аналіз сфери цифрових прав. Одна зі сторінок на сайті була присвячена інструментам та програмному забезпеченню для обходу обмежень у Інтернет-комунікації, зокрема VPN, браузеру Tor, “турборежиму” в браузерах тощо.
У 2015 році прокурор в інтересах держави звернувся до суду з вимогою встановити, що згадана вище інформація, розміщена на сторінці rublacklist.net/bypass має бути заборонена до поширення на території Росії, оскільки опис відповідних інструментів дозволяє отримувати доступ до екстремістського контенту на інших сайтах. Заявника не повідомли про початок провадження. Як наслідок, суд ухвалив відповідне рішення 13 квітня 2015 року і зобов’язав Роскомнадзор заблокувати доступ до сайту.
Роскомнадзор на базі вже згаданої статті 15.1 Закону про інформацію звернувся до власників сайту з вимогою видалити сторінку, погрожуючи блокуванням усього веб-сайту. Заявник погодився і видалив сторінку, однак паралельно подав апеляцію на рішення місцевого суду. Апеляцію відхилили. Варто зазначити, що однією з підстав для блокування сайту, що міститься у статті 15.1.5 Закону про інформацію є “рішення суду, яким контент в мережі визнано таким, що має бути забороненим до поширення в Росії”.
Як і в інших згаданих рішеннях, Суд наголосив на важливості Інтернету як інструменту реалізації права на свободу вираження поглядів. Втручання у права пана Енгельса в цій справі відбулося, та полягало в тому, що рішення суду поставило його перед вибором: видалення потенційно протиправного контенту або ж загроза блокування доступу до всього ресурсу. Видалення контенту, хоч ще і до втілення в життя блокування Роскомнадзором, обмежило права користувачів на доступ до інформації. Отже, воно може бути правомірним лише у випадку дотримання трискладового тесту обмежень прав людини.
Переходячи до аналізу обмеження на предмет того, чи є воно встановлене законом, Суд звернув увагу на формулювання статті 15.1.5 Закону про інформацію. Формулювання такої підстави для блокування сайту як “рішення суду, яким контент в інтернеті визнано таким, що має бути забороненим до поширення в Росії” є безпрецедентно широким, та не дає ані судам, ані власникам веб-сайтів жодної інформації про те, які категорії онлайн-контенту можуть потрапляти під заборону, а також не посилається на жоден підзаконний акт.
Саме тому ця норма не може задовольнити жоден стандарт передбачуваності, закріплений Конвенцією, та призвела до свавільних наслідків, коли сайт міг бути заблокований винятково через наявність на ньому статті про обхід обмежень в інтернеті (які на той момент не були незаконними в Росії). Як зазначив ЄСПЛ, російські суди навіть не спробували зважити на те, що інформація, що містилася на проблемній сторінці, могла допомогти користувачам отримати безпечні посилання на віддалені сервери, зменшити час завантаження сторінки у випадку слабкого з’єднання, а також знайти безкоштовний та швидкий переклад в онлайні.
У параграфі 30 рішення Суд наголосив, що інформаційні технології “є засобами зберігання та отримання доступу до контенту та не можуть бути прирівняні до такого контенту, незалежно від правомірності його статусу. Як друкарський верстат може бути використаний для друку будь-чого від підручника до екстремістського памфлету, інтернет зберігає та робить доступним величезну кількість інформації, окремі частини якої можуть бути забороненими через низку причин у відповідних юрисдикціях.
Обмеження інформації про технології доступу до інформації в онлайні на підставі того, що вони можуть випадково спростити доступ до екстремістських матеріалів не відрізняється від обмеження доступу до принтерів та фотокопіювальних апаратів, оскільки вони можуть бути використаними для відтворення такого матеріалу. Блокування інформації про такі технології є втручанням у доступ до усього контенту, що може бути доступним з використанням таких технологій”. З огляду на це, ЄСПЛ визнав захід, застосований до пана Енгельса, свавільним.
Подібно до попередніх справ, ЄСПЛ зважив і на наявність запобіжників від шкідливого ефекту блокувань, що мали б бути передбачені місцевим законодавством. Суд знову звернув увагу на те, що власників сайтів у ситуаціях, подібних до цієї справи, навіть не повідомляли про провадження, тож вони не мали змоги захистити свої права та інтереси у судовому порядку.
Суди також вкотре навіть не намагалися збалансувати інтереси сторін у рамках провадження. Водночас, незрозумілим є параграф 32 рішення, оскільки ця справа не стосувалася позову прокурора до провайдера, на відміну від справи Булгаков проти Росії (Bulgakov v Russia). Через це, а також непередбачуваність норми Закону про інформацію, ЄСПЛ віднайшов порушення прав пана Енгельса, гарантованих статтями 10, а також 13 у поєднанні зі статтею 10 Конвенції.
ООО Флавус та інші проти Росії (OOO Flavus and Others v Russia)
Як бачимо, у попередніх справах Страсбурзький суд зупинився на аналізі першої складової трискладового тесту, а саме того, чи було обмеження “встановлене законом”. Саме ця справа є цікавішою, оскільки тут Суд проаналізував усі частини тесту та дійшов рідкісного висновку про те, що втручання у права заявників не переслідувало легітимної мети.
Троє заявників у цій справі – ООО Флавус, ООО Медіафокус та Гаррі Каспаров – були власниками чи засновниками онлайн-медіа (grani.ru, ej.ru та kasparov.ru). Перші два сайти висвітлювали “Болотну справу”. На grani.ru містилася стаття про протести “Стратегія 6”, що були несанкціонованими та відбувалися шостого дня кожного місяця на підтримку підсудних після протестів на Болотній площі. Ej.ru містив підтему “Болотна”, під якою публікувалися новини про протести на підтримку Болотної по всій території Росії. На сайті www.kasparov.ru було опубліковано памфлет “Власність [Української] держави буде націоналізована в Криму”, який містив заклики до мешканців Криму не мовчати та не здаватися.
13 травня 2014 року Генеральний прокурор надіслав до Роскомнадзору запит на блокування сайтів заявників, що містили відповідну інформацію, оскільки, на його думку, відповідні матеріали містили заклики до екстремістської діяльності. Вже наступного дня Роскомнадзор заблокував сайти заявників та звернувся до провайдерів хостингу з вимогою видалити відповідні статті, вказавши у запиті не посилання на конкретні матеріали, а сайтів загалом. Варто зазначити, що копію запиту Генерального прокурора так і не надали заявникам.
Підставою для такого блокування стало положення статті 15.3 Закону про інформацію, за яким у разі наявності закликів до порушення публічного порядку, екстремістської діяльності та участі у заборонених публічних заходах на веб-сайті Генеральний прокурор або його заступники отримали повноваження звертатися до Роскомнадзору з вимогою обмежити доступ до відповідних ресурсів.
Після отримання такої вимоги, Роскомнадзор зобов’язує провайдерів доступу до Інтернету заблокувати доступ до сайту, а провайдерів хостингу – видалити протиправний контент шляхом надсилання запиту, у якому має міститися домен, URL та мережева адреса, необхідна для ідентифікації матеріалу.
Протягом 24 годин з моменту отримання запиту, провайдер хостингу має надіслати власнику сайту вимогу про видалення контенту. Після того, як власник сайту видалив матеріал, він має сповістити Роскомнадзор, і у разі, якщо останній верифікує видалення матеріалу, він також надсилає провайдерам доступу до Інтернету повідомлення про те, що доступ до сайту підлягає відновленню.
Заявники оскаржили згадані заходи у суді, оскільки вважали, що вказування у запиті Роскомнадзору URL сайтів, а не конкретних сторінок, відібрало можливість прибрати матеріали з сайту та розблокувати їх. Втім, на думку російських судів заходи з блокування були належними, а запит Роскомнадзору містив усю необхідну інформацію.
Генпрокурор належно проаналізував сайти та встановив, що контент на сайтах є протиправним. Суди окремо вказали і те, що таке блокування жодним чином не мало впливу на права заявників. Апеляції також було відхилено, а прохання пана Каспарова про відновлення доступу до сайту після того, як протиправний матеріал було вилучено з сайту, було залишене без відповіді.
Як і в попередніх справах, ЄСПЛ віднайшов втручання у права заявників, однак зазначив, що у цій справі складові трискладового тесту є настільки переплетеними, що варто розглядати їх разом. У контексті того, чи були обмеження встановлені законом, Суд зупинився на трьох аспектах.
По-перше, запит Роскомнадзору в цій справі замість URL сторінок містив доменні імена сайтів, чим відступав від положень, передбачених статтею 15.3 Закону про інформацію. Таким чином, заявників позбавили можливості видалити відповідний контент, виправивши таким чином потенційне порушення; російські органи влади діяли довільно, що завадило заявникам зробити усвідомлений вибір між модифікацією чи видаленням протиправного контенту або формулюванням заперечень до вимог Генерального прокурора.
По-друге, з посиланням на власне рішення у справі Кабліс проти Росії (Kablis v Russia) Суд вказав, що стаття 15.3 Закону встановлює надмірну заборону: концепт “публічних заходів, що проводяться всупереч встановленій процедурі”, є надшироким, оскільки дозволяє Генеральному прокурору заблокувати сайт навіть у випадках, якщо невідповідність буде тривіальною і не загрожуватиме публічному порядку або правам інших людей.
Крім того, протести на Болотній площі стали темою, що становить публічний інтерес у Росії; водночас Генеральний прокурор при оцінці контенту, поширеного ООО Флавус та ООО Медіафокус, не ідентифікував жодної частини тексту, яка б порушувала вимоги закону. Підсумовуючи, у параграфі 34 рішення Суд висловився:
“Висловлення підтримки людям, які були засуджені за наслідками заходів на Болотній, або людям, які знайшли шлях висловити власну солідарність з підсудними, не може розцінюватися як заклик до незатверджених публічних заходів. Наголошуючи на тому, що висловлювання щодо питань, які становлять суспільний інтерес, підлягають сильнішому захисту, Суд вважає, що тлумачення цієї норми Генеральним прокурором не мало фактичного підгрунтя, а тому було довільним та явно необгрунтованим”.
По-третє, стосовно вимог до пана Каспарова, то за кваліфікацією Генерального прокурора памфлет, розміщений на сайті, містив заклики до кримчан вчиняти “неправомірні дії”. Втім, вчинення таких неправомірних дій не є однією з заборонених категорій контенту, визначених статтею 15.3 Закону про інформацію. Відповідно, блокування сайту www.kasparov.ru не мало юридичного підгрунтя.
У власному аналізі легітимної мети та необхідності обмеження у демократичному суспільстві Суд вказав, що блокування доступу до всього сайту має практичний ефект розширення обсягу блокування набагато далі за обмеження доступу до протиправного контенту, на який першочергово було спрямовано захід. Проте, найважливішим у цьому рішенні є параграф 38:
“38. Вище Суд встановив, що рішення про протиправну природу контенту на веб-сайтах у цій справі здійснили на хибних підставах або ж від початку свавільно. Втім, навіть якщо б існували виняткові обставини, що виправдали б блокування протиправного контенту, блокування всього сайту має бути виправданим окремо, незалежно від мотивації, що стоїть за первинною постановою, що спрямовувалася на протиправний контент та з посиланням на критерії, що вироблені та застосовуються Судом відповідно до статті 10 Конвенції.
Блокування доступу до легітимного контенту ніколи не може бути автоматичним наслідком іншого, більш обмеженого заходу з блокування у тій мірі, якою стаття 15.3 Закону дозволяє органам влади поширити обмежений запит на блокування на весь сайт. Будь-який безладний захід з блокування, який зачіпатиме законний контент або веб-сайт в рамках побічного ефекту заходу, спрямованого на протиправний контент або веб-сайт, буде розглядатися як довільне втручання у права власників таких сайтів.
Уряд не надав жодного виправдання повноцінному блокуванню всього сайту. Його представники не пояснили яку легітимну мету або нагальну соціальну необхідність російські державні органи намагалися досягнути, заблокувавши доступ до онлайн-медіа заявників. Аргумент заявників щодо того, що справжньою метою російської влади було придушення доступу до опозиційних медіа, викликає серйозні побоювання.
Комітет ООН з прав людини та Спеціальні доповідачі наголошували, що цільове застосування заходів з блокування онлайн-медіа або веб-сайтів через те, що вони є критичними до урядової або політичної системи, ніколи не може бути визнане необхідним обмеженням свободи вираження поглядів. За відсутності будь-якого обгрунтування повноцінного блокування сайтів заявників, Суд вважає, що воно не переслідувало жодної легітимної мети”.
Наостанок, Суд також проаналізував наявність запобіжників від надмірних ефектів блокувань і дійшов висновку, що їх не було: заявники не мали б бути обов’язково долученими до справи про блокування їх сайтів, оцінка впливу блокування перед його впровадженням не проводилася, а рішення приймалося без змоги заслухати інтереси та позиції сторін. При подальшому розгляді справи суди не спробували збалансувати права власників сайту та публічний інтерес, а також не встановили наскільки необхідним заходом було блокування усього сайту.
Зважаючи на це, ЄСПЛ вказав, що у цій справі було порушено статтю 10 Конвенції, оскільки обмеження не було ані встановлене законом, ані переслідувало легітимну мету, ані було необхідним у демократичному суспільстві. Крім того, як і в попередніх справах, права заявників за статтею 13 у поєднанні зі статтею 10 також були порушені.
Що це значить для нас?
Ці чотири рішення значно розвивають попередню практику Страсбурзького суду щодо блокування веб-сайтів національними органами влади, закладену рішеннями проти Туреччини (Ахмет Йілдірім проти Туреччини (Ahmet Yildirim v Turkey) і Ченгіз та інші проти Туреччини (Cengiz and Others v Turkey)). Водночас, справи проти Росії мають більш індивідуалізований вимір: турецькі справи стосувалися блокувань великих платформ та оскарження від їніх користувачів – у цих же справах заявниками виступають безпосередньо власники сайтів. Суд виділив низку важливих вимог, які держава має забезпечити для того, щоб блокування відповідало вимогам Конвенції:
- наявність запобіжників (safeguards, safeguards та ще раз safeguards): незалежно від того, яким чином відбувалося блокування ресурсу, власників сайтів повинні повідомляти про такий захід, їм повинні надати можливість висловити власні аргументи стосовно підстав блокування, залучаючи їх до процесу;
- необхідність проведення оцінки впливу заходів з блокування до його впровадження: варто як і зважати на розмежування між законним і протиправним контентом, так і розуміти, що окремі види блокувань (URL всього сайту, а не окремої сторінки, що містить протиправний контент, блокування за ІР-адресою, де розміщено декілька сайтів) будуть апріорі свавільними;
- використання судовими або іншими незалежними органами, які мають розглядати справи про блокування, практики ЄСПЛ та балансування ними інтересів власників, користувачів та держави при винесенні відповідного рішення про блокування;
- чіткість категорій протиправного контенту, за поширення яких сайт може підлягати блокуванню;
- будь-які формулювання, навіть розроблені національними судами або іншими незалежними органами, з яких випливає блокування, повинні мати належне підґрунтя у законодавстві;
- оцінка протиправності контенту та оцінка правомірності блокування має проводитися окремо і у відповідності з практикою Суду з цих питань.
В Україні питання блокувань залишається майже неврегульованим. Єдина чітка можливість обмежити доступ до контенту наявна у статті 39 Закону України «Про телекомунікації», що визначає обов’язок операторів телекомунікацій блокувати доступ виключно до ресурсів, через які розповсюджується дитяча порнографія, і лише за рішенням суду.
Закон «Про санкції», на підставі якого здійснюється критиковане блокування багатьох інформаційних ресурсів та соціальних мереж держави-агресора, не містить у переліку санкцій такого виду заходів, як “заборона Інтернет-провайдерам надання послуг з доступу користувачам мережі Інтернет до ресурсів/сервісів, в т. ч. субдоменів”.
Химерною є і практика національних судів щодо блокування сайтів на підставі “накладання арешту на майнові права інтелектуальної власності, які виникають у користувачів мережі інтернет при використанні веб-ресурсу”: справа за одним з таких блокувань вже перебуває на розгляді у Страсбурзі.
Окремі норми щодо блокувань сайтів містить і доопрацьований проект Закону про медіа, що має бути винесений на розгляд парламенту найближчим часом. Залишається сподіватися, що законодавець зважить на критерії, розроблені у ЄСПЛ, та в подальшому буде їх дотримуватися, як і органи, що безпосередньо застосовуватимуть правові норми щодо обмеження доступу до протиправного контенту.
Максим Дворовий,
юрист Лабораторії Цифрової Безпеки