11 червня 2020 року Європейський суд з прав людини опублікував рішення про те, що визнав скаргу заявника неприйнятною у справі Лілієнталь проти Ісландії (Lilliendahl vs Iceland). Мешканець Ісландії Карл Лілієнталь скаржився на порушення свого права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Європейської конвенції з прав людини.
Хто такий містер Лілієнталь?
У 2015 році Карл Лілієнталь прокоментував статтю у мережі. У статті йшлося про те, що рада міста Гапнарфйордур схвалює пропозиції посилити освіту та консультування з питань, які стосуються представників ЛГБТ-спільноти, за участі національної ЛГБТ-асоціації Samtökin ‘78.
Коментар був таким:
“Ми, слухачі [радіо] не зацікавлені у поясненні цієї сексуальної девіації від [О.С.О]. Це огидно. Пояснювати дітям про те, як сексуальні девіанти копулюються в ліжку. [О.С.О] нехай краще лишається вдома, аніж виступає на [радіо]. Як огидно”
ЛГБТ-асоціація Samtökin ‘78 повідомила про цей випадок поліцію. Втім, там відхилили скаргу, однак 6 листопада 2015 року, через 2 місяці після повідомлення, директор служби публічних обвинувачень (аналог прокуратури) зобов’язав відкрити справу проти Лілієнталя. Ще за рік тому пред’явили обвинувачення у публічній погрозі групі осіб на підставі їх сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності.
Що відбувалося в ісландських судах?
28 квітня 2017 року заявника виправдав суд першої інстанції, однак через півроку Верховний Суд Ісландії все ж таки визнав його винним. Між усього іншого, суд мотивував своє рішення тим, що хоча у минулому вживання таких термінів, як “сексуальна девіація” й стосувалося гомосексуальності, зараз це вважається упередженим та зневажливим ставленням до тих, кого це стосується.
Верховний Суд погодився з тим, що хоч коментар було опубліковано в межах публічної дискусії, що стосувалась методів виховання дітей, однак він не стосувався безпосередньо прийнятого рішення, а також міг потрапити на очі дітям, яких могла зацікавити відповідна новина. Як наслідок, пан Лілієнталь отримав штраф у розмірі 800 Євро.
Страсбурзька позиція
Страсбурзький суд не став застосовувати до цієї справи статтю 17 Конвенції щодо зловживання правами. Замість цього у суді зупинилися на аналізі положень статті 10 про право на свободу вираження поглядів. Після наведення загальних положень з власної практики, суд сконцентрувався на класифікації висловів Ліллієндаля, як мови ворожнечі. У параграфах 33-37 свого рішення суд наголосив на відмінності “більш грубої” мови ворожнечі (яка не підпадає під захист Конвенції за статтею 17) та “менш грубої” мови ворожнечі (яку державам дозволено обмежувати, з наведенням відповідних прикладів з власної практики).
ЄСПЛ погодився з висновками Верховного Суду Ісландії щодо того, що вживання таких термінів, як “сексуальна девіація” та “сексуальні девіанти”, поєднане з чіткою демонстрацією огиди, вказує на те, що коментар заявника сприятиме нетолерантності та ненависті до гомосексуальних осіб.
Надалі суд не аналізував те, чи обмеження було передбачене законом і переслідувало легітимну мету, а одразу проаналізував чи воно необхідне у демократичному суспільстві. Суд погодився з кваліфікацією Верховним Судом Ісландії коментарів як “серйозних, надзвичайно болючих та упереджених” та вкотре наголосив на тому, що дискримінація на підставі сексуальної орієнтації так само серйозна, як і дискримінація за расою, походженням чи кольором шкіри (параграф 45 рішення ЄСПЛ). При цьому ЄСПЛ звернув увагу і на документи інших органів Ради Європи, у яких наголошувалося на історичній маргіналізації та віктимізації відповідних груп.
ЄСПЛ також погодився з тим, що місцевий суд надав належні та достатні причини, щоб притягнути заявника до відповідальності, а також адекватно збалансував права заявника та публічний інтерес у захисті прав гендерних та сексуальних меншин. Штраф у 800 Євро за таке правопорушення не визнали непропорційним. Як наслідок, суд визнав заяву за статтею 10 (а також заяву за статтею 10 у поєднанні зі статтею 14) явно необгрунтованою і відхилив її розгляд.
Що важливого для цифрових прав в Україні?
По-перше, ця справа все ще залишається однією з небагатьох у сфері відповідальності користувачів за мову ворожнечі в мережі, що розглядалася за статтею 10 Конвенції. Поряд з рішеннями у справах Белькасем проти Бельгії (Belkacem v Belgium), Смажич проти Боснії та Герцеговини (Smajic v Bosnia and Herzegovina) та Нікс проти Німеччини (Nix v Germany), рішення у цій справі стає дороговказом для держав, що користувачі в Інтернеті не мають повного імунітету щодо того, що вони написали, а притягнення їх до відповідальності за розпалювання ворожнечі в мережі може бути пропорційним заходом, що відповідатиме Конвенції.
По-друге, ця справа є першою, що розглядається за статтею 10 у контексті мови ворожнечі проти представників ЛГБТ-спільноти в Інтернеті та всього третьою після справ Вейделанд та інші проти Швеції (Vejdeland and Others v Sweden) і Бейзарас та Левіцкас проти Литви (Beizaras and Levickas v Lithuania) щодо мови ворожнечі щодо ЛГБТ в цілому. Це рішення може суттєво допомогти захисту інтересів представників ЛГБТ-спільноти від переслідування в Інтернеті, яке все ще є достатньо поширеним в Україні та на території держав-членів Ради Європи в цілому.
По-третє, Суд в цій справі знову підкреслив свою роль субсидіарного механізму захисту прав людини. Трендом у подібній категорії справ є те, що ЄСПЛ погоджується з рішеннями національних судів у тому разі, якщо відповідний суд навів достатню аргументацію щодо прийнятого рішення, а також проаналізував баланс відповідних прав, закріплених Конвенцією. Цей урок зі справи також вельми корисний в українському контексті, з недостатньою, а почасти відсутньою мотивацією рішень наших судів.